Вода, павутина

Катарина зрозуміла жест медсестри, відійшла від Давидового ліжка і тихенько вийшла з палати, в якій лежав Давид і в яку тим часом зайшли лікарі. В коридорі оперлася на стіну біля самого одвірка, щоб бути якнайближче, коли лікарі вийдуть, і щоб відразу запитати завідувача відділенням про стан своєї дитини. У лікарні був час метушні, на візках, які штовхали медсестри, дзеленчало скло: розвозили купи брудної і оберемки чистої білизни, прогулювалися ходячі маленькі пацієнти в піжамках і домашніх халатиках; Катарина подумала, що мусить ще сьогодні купити Давидові халат, і відразу зрозуміла, що це будуть викинуті на вітер гроші: він не захоче його носити. Почувся сміх із сусідньої палати, санітарка пронесла судно, сморід перемішався зі запахом сильних дезінфекційних препаратів і вареної кави, звідкись долинув запах пересмаженої олії, і Катарина панічно стиснула діафрагму, щоб запобігти нападу нудоти. Їй бракувало повітря, але вона не наважилася поворушитися, лікарі могли вийти в будь-який момент.

— Вони всередині?

Обернулася на голос Давидового батька.

Нудота минула.

— Так. Зараз вийдуть.

— По тобі видно, що ти чатувала весь час. Зараз це абсолютно непотрібно, і ти без сенсу затрачаєш енергію, яка тобі буде потрібна, коли Давид прокинеться.

— Про енергію ти розмовляй зі своєю жінкою, а я тут, бо потрібна Давидові і тому що мені це дозволили.

Борис поглянув на неї, здивований новими інтонаціями в її голосі.

— Давидові я так само потрібен, але я через це не роблю зі себе дурня і даю людям можливість робити роботу, в якій вони фахівці.