Острів Тамбукту
- Автор: Марчевский Марко
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Иван Иванович Билык
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Тамбукту». Краткое содержание книги:
Білих людей чекає безліч небезпек. Але чесний, сміливий юнак-болгарин зумів знайти спільну мову і подружити з тубільцями.
Про цю дружбу, про боротьбу тубільців проти імперіалістичних загарбників, що проникли й сюди, читач дізнається, прочитавши цей цікавий роман.
Лахо ще раз порадив мені не йти туди. Він боявся, що зі мною може скоїтись якесь лихо. Мовляв, якщо люди з біляра занго впіймають Андо, вони засмажать його на вогні і з'їдять. Прямо так і сказав: з'їдять.
— А хіба біляр занго їсть людей?
— Їсть! — відповів Лахо.
Габон теж підтвердив, що плем'я занго їсть людей.
— А біляр бома? — запитав я, і в серці в мене похололо.
— Біляр бома теж поїдає своїх ворогів, — промовив Габон.
Лахо пояснив, що ці племена — бома і занго — ворогують між собою, а час від часу й воюють. Захопивши полонених, вони вбивають їх і з'їдають. А Габон додав, що «діо гена» — десять місяців тому — біляр занго впіймали під час сутички двох їхніх поранених і з'їли їх. Але плем'я бома помститься. Недалеко вже той день, коли плем'я бома нападе на плем'я занго, щоб полонити двох ворогів. І тоді буде «бурум — ау» — свято з музикою й танцями.
— Невже ви їх з'їсте? — у мене аж здавило в горлі.
— Хе-хо! З'їмо! — відповів Лахо.
— Так це ж… це ж… дуже погано! — задихаючись, промовив я.
У відповідь Лахо тільки зареготав. У його очах тепер спалахували якісь зловісні іскорки.
— Стривай, я зараз тобі щось покажу, — сказав вождь і вийшов з хатини.
— Куди він? — запитав я Габона. Той тільки знизав плечима.
Хвилин за десять Лахо повернувся, радісно виблискуючи очима. На грудях у нього висіла низка з п'яти людських щелеп.
— Дивись! — гордо випнув груди вождь. — Це наші вороги з племені занго. Я їх убив. За це плем'я обрало мене вождем.
– І ви їх з'їли? — ледь чутно промовив я. В мене пересохло в горлі, а язик став мов дерев'яний.
Лахо ствердно кивнув головою, його величезні серги гойднулись і зловісно заблищали проти вогню.
Мене аж морозом сипонуло. Значить, я потрапив до людожерів. Невже це правда? Адже на вигляд вони такі сумирні, навіть полохливі! Так і хотілося спитати, чи доводилось їм їсти білих людей, але я стримався.
— Уїн-уїн… Дуже погано… — промовив я.
Лахо здивовано глянув на мене. Потім сказав, що вони з'їдають своїх ворогів лише під час війни. З'їдають усіх: і вбитих, і полонених. Через те ніхто не здається в полон.
Хлопець, який на наших очах убив собаку, приніс дерев'яну тацю, повну печені з ямсом.
— Що це за м'ясо? — запитав я.
— Пакегі сам бачив, як я вбив собаку, — трохи ображено відповів хлопець.
М'ясо як м'ясо. Коли б я не знав, з чого воно, і мені сказали, що це — телятина, я б повірив. Лахо з Габоном уплітали, аж за вухами лящало. Я віддавав перевагу ямсу, проте покуштував і м'яса. Собачина — ну й що ж! Добре, що хоч не людське м'ясо…
Чекаючи, доки ми наїмось, хлопець сидів на нарах, повернувшись до нас спиною. Потім забрав порожню тацю й вийшов геть. Скрутивши товсту цигарку і припаливши від вогнища, Лахо затягнувся разів два й подав Габону. Той потягнув кілька разів і подав цигарку мені. Я відмовився.
— Так ідеш розшукувати білу людину? — запитав Лахо.
— Завтра ж, — відповів я.
Лахо підвівся з пар і, сказавши «тауо ала», пішов додому.
Взявши з вогнища головешку, Габон розвів невеликий вогонь біля самих нар. Я примостився на другому кінці. Протягом ночі він кілька разів уставав підкладати дров. Старому вже, мабуть, холодно.
У горах, високо над рівнем моря, ночі були холодніші, ніж на узбережжі. Але мені, людині півночі, і тут здавалося жарко. Я звик до наших морозних, сніжних зим, І ці нічні «холоди» впливали на мене не більше, ніж приємний душ. До того ж я був одягнений, а Габон — голий. Але чому він не пішов спати додому? Що це старику заманулося ночувати в моїй хатині? Не інакше, як стереже мене. Боїться, щоб, бува, не втік до племені занго…
Вранці прийшов Лахо. Сонце тільки сходило. В лісі на всі лади щебетали птахи. Свіже повітря приємно сповнювало груди. Вождь повів мене стежкою до села. Біля кожної хатини вже горіли невеликі вогнища. Жінки чистили батати, пекли з тіста хлібного дерева перепічки, а в горщиках умлівав ямс. Підвівши мене до однієї з хатин, Лахо гукнув:
— Сабо, каа ну!
З дверей виглянула темнолиця дівчина з великими сергами у вухах.
— Подобається? — звернувся до мене Лахо. — Коли хочеш, Сабо стане твоєю сахе (дружиною). Я вже розмовляв з нею, вона погоджується.