Острів Тамбукту
- Автор: Марчевский Марко
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Иван Иванович Билык
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Тамбукту». Краткое содержание книги:
Білих людей чекає безліч небезпек. Але чесний, сміливий юнак-болгарин зумів знайти спільну мову і подружити з тубільцями.
Про цю дружбу, про боротьбу тубільців проти імперіалістичних загарбників, що проникли й сюди, читач дізнається, прочитавши цей цікавий роман.
Я повернувся до лісу й просидів у хащах весь день, а перед заходом сонця знову пішов до того самого дерева. Тубільці, набравши в мішки ямсу й таро, подалися геть. А я лишився на дереві, сподіваючись, що капітан чи Грей саме в такий час виходять на промисел. Проте ніхто не з'являвся. Стало зовсім темно. Я зліз на землю, зірвав диню і гроно бананів і, повечерявши, ліг своїм деревом.
Наступного дня прокинувся дуже рано. З'ївши кілька бананів, я знову поліз на дерево. Прийшли тубільці й розбрелися по городу; жінки пололи, а чоловіки сиділи під деревами, палили цигарки, жували бетель. А білої людини не було ніде.
Не прийшла вона ні наступного дня, ні через день. Я втратив надію і четвертого дня вирішив навідатись до гирла річки, де друзі з племені бома залишили для мене кілька кокосових горіхів. У таку спеку набагато приємніше, напившись кокосового молока, викупатись в океані й полежати в холодку, ніж даремно сидіти на дереві, мов курка на сідалі…
Всі п'ять горіхів були на місці. Прокрутивши в одному з них ножиком дірочку, я напився соку, роздягся й викупався. Хоч вода вже нагрілась, проте після купання стало прохолодніше.
Вибравши найгустіший холодок, я ліг і заснув.
Мене розбудив якийсь гомін. Розплющивши очі, я побачив кількох тубільців, що сиділи поблизу й мовчки дивилися на мене. Від переляку в мене аж мороз пробіг по спині, проте я не поворухнувся.
— Андо! — пролунав раптом знайомий голос. — Тауо ала, Андо!
Це був Лахо. Він чекав мене три дні і вийшов з людьми на розшуки. Бідолаха, він уже думав, що я потрапив у пазури племені занго. Мене зацікавило, а що б зробив Лахо, якби плем'я занго й справді захопило мене в полон?
— Карарам! Карарам! — обізвалося кілька душ разом.
«Карарам» — значить війна.
Всі раділи, що я живий-здоровий, а мені було сумно. Думка про «білу людину з місяця» не давала мені спокою. Треба будь-що, навіть ціною життя, — знайти її і врятувати. Але ж де і як?..
Лахо розповів, що вчора вони приходили сюди і бачили мене на скелі біля струмка. Хотіли підійти ближче, але я буцімто втік.
Це мене страшенно здивувало. Адже і вчора, і позавчора я цілий день сидів на дереві біля городів. До скелі я й близько не підходив. Отже, вони бачили когось іншого. Не було ніякого сумніву, що або Грей, або ж капітан врятувався. Я докладніше розпитав вождя, і він розповів усе, як було. Вчора тубільці приходили сюди і, побачивши, що всі горіхи цілі, вирішили шукати мене понад затокою. На високому мисі, що виходить далеко в океан, вони помітили білу людину, вирішили, що то я, і хотіли підійти ближче. Але, помітивши їх, біла людина пірнула в воду й сховалася між скелями. Тубільці кілька разів покликали мене, але марно. Після цього Лахо здивував мене ще більше: з того самого мису вони бачили великого човна. Такий човен їм доводилось бачити вперше. Він не плавав, а стояв на одному місці.
— Де той човен? — схвильовано запитав я.
Лахо показав рукою в бік затоки.
— Там, між скелями, — обізвалось і кілька тубільців.
— Ходімте мерщій туди, — попросив я.
Ми пішли до високого мису. З його вершини було видно всю затоку.
— Ось він! — показав Лахо.
Я остовпів. Досить далеко в затоці з-за двох скель виглядала корма Смітової яхти.
— Човен! Великий човен! — сказав Габон.
Так, то справді був «великий човен» плантатора. Я пояснив тубільцям, що саме цим човном ми припливли до їхнього острова, і запитав, куди пішла біла людина.
— Туди, — відповів Лахо, вказуючи на яхту. — Ми гукали: «Андо, Андо!», але пакегі не обзивався.
— Я знайду його! — вирвався в мене радісний крик. — Негайно попливу до великого човна. Пакегі там.
Наказавши своїм друзям чекати мене на скелі, я не роздумуючи стрибнув у воду й поплив…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Несподівана зустріч на яхті. Стерн і Сміт — живі?! «Я тобі не повар, а ти мені не містер!» Сміт мріє про війну. Мої обіцянки племені бома. Нова зустріч з тубільцями племені занго. «Чарівний вогонь». «Дорогоцінні» подарунки.
Довго плив я, не відчуваючи втоми. Нарешті дістався яхти й заліз на палубу. Тільки тепер я зрозумів, що сталося тієї страшної ночі. Судно налетіло на дві скелі, застряло між ними, носову частину його розтрощило, і бідолашних робітників містера Сміта всіх до єдиного поглинула безодня…