Острів Тамбукту
- Автор: Марчевский Марко
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Иван Иванович Билык
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Тамбукту». Краткое содержание книги:
Білих людей чекає безліч небезпек. Але чесний, сміливий юнак-болгарин зумів знайти спільну мову і подружити з тубільцями.
Про цю дружбу, про боротьбу тубільців проти імперіалістичних загарбників, що проникли й сюди, читач дізнається, прочитавши цей цікавий роман.
З пернатих найпоширеніші тут красень фазан-аргус та птах-носорог.
Усі ці звірі й птахи не викликали в мене ніякої тривоги, і я почував себе в курені цілком безпечно.
Зливи майже щоночі гасили моє вогнище. Вранці я розводив нове від головешок, що їх приносили тубільці. Нарешті це мені набридло, і я вирішив спорудити для вогнища намет. Зрубавши чотири чималих гілки, я забив їх у землю, зробив з бамбука перекладини, вкрив зверху травою, і намет був готовий. Але вночі дощ все одно залив вогонь. Моя споруда звідусіль протікала, бо не було стін. Тоді я придумав інше. Виривши в кручі біля куреня глибоку ямку, я вкрив її зверху і розвів вогонь. Тепер ніякий дощ не міг його залити.
В курені у мене було сухо, в печі не потухав вогонь. І тільки їжу я мав не завжди. Траплялося, що злива не вщухала цілий день, і тубільці не приходили. Та я й сам не міг у такі дні вилізти з куреня. Доводилось лягати не вечерявши. А коли дощ лив два дні підряд, голод ставав нестерпним. Я вирішив набрати на городах плодів та овочів і зробити невеличкий запас.
Одного разу ледве дочекавшись, поки вщухне злива, я подався стежкою на верховину. Зайшов на той город, де ми вже були з таною Лахо. Там працювали жінки й діти. Цього разу вони не порозбігались, а спокійно копали таро та ямс і складали його в личані мішки. На спині в двох жінок сиділи в рогожових торбинах немовлята. З торбин виглядали тільки їхні кудлаті голівки. Коли якесь із немовлят починало плакати, мати колихала його, співала колискової, і дитина замовкала.
Я був дуже голодний. Зірвавши чималу диню, сів під деревом і нарізав її своїм ножиком. Диня видалась дуже смачна. Тим часом жінки
Незабаром ми дісталися галявини, серед якої стояла самотня хатина, яка була трохи більша від звичайної і нічим не відрізнялась від тієї, де ми з капітаном та Греєм чекали своєї смерті. Відчинивши двері, Лахо запросив мене всередину. По спині в мене полізли мурашки. Я запитливо глянув вождеві в очі: невже вони збираються мене заарештувати? Потім почав пояснювати, що ніколи більше не прийду в селище, що, мовляв, негайно повернусь до свого куреня і ніколи вже не турбуватиму їх. Але вождь наполягав на своєму, весь час повторюючи одне й те саме:
— Лібата орованда, лібата орованда…
Що «лібата» — це хатина, — я добре знав, але що значить «орованда»? Можливо, в'язниця? Нарешті, збагнувши, в чому справа, Лахо зайшов перший і махнув мені рукою посміхаючись:
— Каа ну, каа ну…
Інші теж обізвались, показуючи рукою на двері:
— Вум, вум… Заходь, заходь.
Я глянув на тубільців. Тепер їхні обличчя вже не здавались такими похмурими, як щойно в селі. Дехто навіть дружньо посміхався. Ці відверті посмішки заспокоїли мене, і, зрештою, наважився. За мною ввійшло ще кілька літніх чоловіків, а молодші лишилися надворі.
У хатині були широкі нари з бамбукових планок, щільно пригнаних одна до одної, завдяки чому нари були гладкі. У стіни на нарах лежали «подушки» з добре виструганого дерева. Лахо ліг на нари, підклавши під голову «подушку», і сказав:
— Вамборо.
Я зрозумів: ці дерев'яні колоди дійсно служили подушками. Але хто ж спав на них? Чия ця либа орованда й чому вона побудована осторонь від селища? У стіни проти нар стояло довге дерев'яне корито-барабан. Лахо назвав його «бурум». Він показав мені й дудки з очерету — «хаух», засунуті під балки дахи, і великі кокосові горіхи із двома дірками — однієї зверху й іншою посередині шкарлупи, — які Лахо назвав "піу". Вони знаходилися на широкій полиці з бамбука. Лахо почав щось мені пояснювати, але я не зрозумів. Тоді він почав пританцьовувати й співати:
Я насилу добрав, що біля цієї хатини тубільці збираються веселитися й танцювати. Зрозумів і слова пісні Лахо:
Невже ці люди й справді думають, що я звалився з місяця? Згадалися слова капітана Стерна, який, посилаючись на старого іспанського географа, розповідав, що буцімто жителі острова Тамбукту вважали колись Магелланових матросів за людей, що впали з місяця. Невже й ці тубільці знають, що тут уже побували «білі люди з місяця?»
До хатини зайшло троє юнаків. Двоє з них несли по дерев'яній таці, а в руках третього був кокосовий горіх. У першій таці виявився печений ямс та інша городина, а друга була порожня. Лахо взяв кам'яну сокиру, що висіла на стіні, обдер шкірку горіха, потім розколов його навпіл і вилив молоко в порожню тацю. Після цього він стулкою черепашки настругав у молоко м'якоті, і каша була готова. Лахо подав мені тацю, а сам одвернувся. Інші зробили те саме. І доки я не попоїв, жоден з них не повернувся обличчям до мене. Я дуже здивувався. Біля джерела вони так не робили. Навпаки: там усі з величезною цікавістю стежили за кожним моїм рухом. Якщо їхню поведінку тепер можна розцінювати як ввічливість і повагу до гостя, то вона була дуже доречна: я ще не звик користуватись їхніми ложками з черепашкових стулок і нерідко підносив до рота порожню «ложку», бо каша була рідка й виливалась.