Тема для медитації
- Автор: Кононович Леонід
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ТОВ «Кальварія»
- ISBN: 966-663-209-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тема для медитації». Краткое содержание книги:
Це роман-вир, котрий затягає, допоки не дочитаєш його до останньої сторінки. Роман про всіх і для всіх, хто здатен відчувати.
Вона переступила поріг, стала і перехрестилася до ікон.
— Слава Богу!..
Юр поставив чайника на стіл і витер ганчіркою руки.
— Навіки! — буркнув він.
— Дивлюся, ні світ ні зоря... а з бовдура вже куриться! Зібрався кудись, чи що?
— Та... не спиться! Присядьте.
Стукаючи ціпком по долівці, баба прошкандибала до столу й умостилася на ослоні.
— Ну й що, — сказала вона, озираючись по світлиці, — як тобі живеться, сину, вдома? Не страшно часом, га?
Він скоса зиркнув на неї.
— А вам?
— Лячно якось! Що за дня, що поночі — така тиша стоїть, хоч у бубон бий! Вийдеш на обійстя, подивишся... ні лялечки не видно!
— То ж бо й воно! — кивнув Юр.
— І ввесь час вдається, ніби ще трохи — і хтось прийде! А хто ж воно вже прийде до тебе...
Юр узяв здорового сточеного ножа і почав краяти буханку.
— Господь милостивий!.. — буркнув він, лаштуючи мазанки. — Поснідаєте зі мною?
— Хіба за кумпанію! Приходила отеє дівчина з-за річки та занесла мені молока... — Баба взяла мазанку й, одкусивши, стала кутуляти. — В Багрія був?
— А певно!
— І про що ж ви з ним балакали?
Юр відпив із кварти.
— Це такий клубок, що знаскоку й не розплутаєш! Хтось доніс на діда... коли він прийшов до хати, на нього вже пантрували, розумієте?
— І сей комуняка не сказав тобі, хто?..
— Він до цього діла рук не докладав! — Юр знову відпив ковток і посміхнувся. — Аби знав, то розповів би...
Баба дивилася на нього, держачи в руці надгризену мазанку.
— Послухай... то ти ще нічого й не знаєш, еге?!
— Про що?
— Він же ж умер... Увечері Богу духа оддав — ти, певне, остатній, хто його бачив живцем!
— Звідки це... відомо?
— А дівка ж тая приносила молоко та казала... Сусіда, каже, заглянув у двір... а він як сидів під яблунею, так і закляк!
Юр довго мовчав, дивлячись у вікно, де чорніло розмите хмар’я.
— Туди йому й дорога, псові!.. — нарешті процідив він...
ГЛОСАРІЙ. В чистім полі козаченько сивим конем грає, сивим конем грає, шабелькою висяває. Голівонько ж моя козацькая! Де б мені тебе не зложити, аби тільки слави молодецької зажити! В того козаченька троє побратимів: на лівім плечі ясен сокіл киче, на правім плечі білий кречет квиче, поперед коня сірий вовчик гуляє, сірий вовчик гуляє, доріженьку вивіряє. Сило ж моя молодецькая! Де б мені тебе не збувати, аби тільки забавоньки лицарської зазнати! В чистім полі білий камінь лежить, од того каміня три дороги біжить. Став козаченько до того каміня під’їжджати, став до свого коника такими словами промовляти: «Ой коню ж мій, коню! В яку ж сторону путь-доріженьку ми з тобою повернемо? О ліву руч поїдемо — нічого не здобудемо. О праву руч поїдемо — все збудемо. Просто себе поїдемо — голівоньку згубимо...»
... але хіба ж напишеш, який туман стояв над Тікичем, коли ти спускався в діл і бачив греблю, містечко потойбіч ставка і повінь, яка бурхала в долині? Хіба ж змалюєш словами, як пливла за течією мокра ніздрювата крига і віяв тугий весняний вітер, у якому головною нотою бринів запах пробудженого дерева? Хіба ж розкажеш, як ішов середмістям і душа раділа й співала, повторюючи оті магічні рядки про весну, що поналивалася в чарки сріблисті й червоні, про весну, яка дзвонила в ста фортепіянах і ячала сотнею скрипок, про весну, яка горіла, немов закохане дівча? Мабуть, я скидався тоді на п’яного чи принаймні добряче ошелешеного мішком, бо Чумак, балакаючи по телефону, зачудовано зиркав на мене, а коли ми нарешті вийшли з редакції, раптом торкнув за лікоть.
— Послухай, друже... в тебе наче температура чи що?
Я блаженно посміхнувся.
— Це все вірші!
— Які?!
— Ну, того ж... Антонича! Я оце тиждень у школу не ходив та все читав оту книжку!
Чумак підняв брови.
— Дивно! Мені цей поет, звичайно, подобається, але щоб аж отак...
— Розумієте, — я збив шапку на потилицю й подивився у небо, — цей чоловік висловив те, що я почував сам і точнісінько в тих же образах, які й мені спадали на думку... але він подав усе це в такому світлі — аж подих перехоплює, коли читаєш!
— Геній, — помовчавши, сказав Чумак, — вміє бачити зворотній, містичний бік речей!
— Антонич був хрущем і жив колись на вишнях... — я щасливо засміявся. — Всі ми хрущі на вишнях, які посадив Господь!
Ми дійшли до майдану й завернули у парк. На алеях лежало торішнє листя, з дерев капотіло, але в повітрі так пахло молодими бруньками, що мене знову пійняла п’янка безпричинна радість.