Тема для медитації

— Ну, — почав я, — передовсім до цієї поеми треба дати деякі пояснення, бо написана вона... ну, це... коротше, на основі...

— Ти тут нам баки не забивай! — відкопиливши нижню губу, перебив мене Поліщук. — Нам ці всі пояснення до лампочки... якщо твір лягає на душу, значить, це поезія, не лягає — що ж, звиняй-подвинься...

— Ну, гаразд... «Слово про червону ріку!» — врочисто виголосив я.

Допіру пролунали перші рядки, як десь у глибині свідомости почала зароджуватися недобра підозра; я читав цю поему й дедалі більше розумів, що це чисте безглуздя — виносити на суд геть незнайомих людей оте велике осяяння, котрого ти зазнав, усією душею доторкнувшись до минулого своєї землі. Остатню фразу я пробурмотів уже й геть мляво та неохоче; а потім закрив зошита й відкинувся на спинку стільця, намагаючись ні з ким не стрічатися поглядом.

— Хтось хоче висловитися? — нарешті запитав Поліщук.

Всі мовчали.

— От я не зовсім поняла... — нарешті озвалася товста тітка в окулярах. Тоді обернулася до мене. — До чого ті гайдамаки? До чого зараз та Коліївщина? Для чого розпалювати ворожнечу... ти, писако?

— Яку?! — витріщивсь я на неї.

Вона ображено стисла губи.

— Я — з польського роду! З ляхів, як ти оце пишеш... Значить, мене треба вбивати? Різати треба, еге?

— Цікава, цікава думка... — схвально кивнув Поліщук. — В кого ще є міркування з приводу цієї... гм... поеми? Немає? А тепер дамо слово самому авторові... — Поліщук з цікавістю подивився на мене. — Для чого ти написав оцю поему?

Я нагнув голову.

— Ну, це ж на основі реальних подій... Коло нашого села гайдамаки в Коліївщину розбили ляхів, і од того річка стала зватися Красницею, а село...

— Та я ж не про те, дядьку! Розумієш, ти обрав дуже... як би це висловитися... неактуальну тему! Всі наші студійці як пишуть вірші, то або про БАМ — або ж про кохання... більше ні про що! — Він зміряв мене оцінюючим поглядом. — Ти вже закохувався в кого-небудь?

— Уявіть собі, що ні! — сердито буркнув я.

— Треба буде познайомити тебе з якоюсь!.. Крім того, — він споважнів, — у твоїй поемі часто повторюється слово Україна... воно наче й нічого, але... — він скривився, — ...усе це відгонить чимсь не нашим, не радянським... розумієш?

— Любити свою землю — це не злочин! — відрубав я.

Чумак підняв голову, і я побачив, як гостро зблиснули його очі за шкельцями окулярів.