100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки
- Автор: Матиос Мария Васильевна, Карпа Ирена Игоревна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4213-2
- Жанр: Короткие романтические романы
Электронная книга - «100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки». Краткое содержание книги:
І ще один висновок можна зробити з цього епізоду: любов — то зовсім не реакція, не «відповідь» на те, що нам подобається. Не «спершу будь таким, як я хочу», а тоді я тебе полюблю. Ні, спершу, будь ласкав, — люби сам. Все всередині нас — або воно є, або немає.
В романі «Музей покинутих секретів» героїня багато років не може простити своїй матері, що та вийшла заміж невдовзі після смерті батька — та ще й за того самого лікаря, котрий батька курував… Тільки на сороковому році життя, дивлячись на матір через «збільшувальне скло» вже власного шлюбу (подружня любов, так само, як і батьківська, має в собі цю непомітну грізну силу — вивертати з корінням усе наше минуле, всю загладжену-«заасфальтовану» в пам’яті родинну історію в кілька поколінь завглибшки, «перегруповуючи» її в новому порядку, в цілковито зміненому насвітленні, котре в кінцевому підсумку й виявляється єдино правдивим), Дарина Гощинська (так звати мою героїню) здає собі справу з того, що любов її батьків насправді нікуди «не ділася», не «минулася» зі смертю батька й новим заміжжям матері, — що її мати й далі жива тою самою любов’ю, колись розбудженою в ній першим чоловіком, і це тої любові стає їй у старості — і на вітчима, і на безпотрібно (як здавалось дочці) заведеного кота Барсика, і на неї, Дарину… Від переміни «доданків» загальна «сума» любові не тільки не зменшується, а, парадоксальним чином, прибуває. Так що геніальний Шекспір недарма видав свою Гертруду за Гамлетового дядька: «всі чоловіки однієї жінки — завжди в чомусь брати».
В цьому місці Дарина дістає свого роду «візію» — водномить охоплює внутрішнім зором усіх мужчин, які були в її власному житті (а в неї було багато всякого-різного!), і бачить, що жоден із тих, хто колись був обдарував її любов’ю, так само «не минувся», — вони «кружляють перед нею, як у гуцульському аркані, — всі вони брати, всіх їх треба обов’язково познайомити між собою, щоб вони всі потоваришували, коло миготить, розганяючись швидше й швидше, зливаючись в одну істоту, в суцільне променіння сяючого ніжністю погляду…». Стан розкинутих навстіж рук — обняти всіх одночасно. Стан самозабуття, ба навіть самознищення — коли «мене» як окремої істоти, стиснутої в кулачок «тут-і-теперішнього» існування, вже нема (Тичининське «Я був — не Я»!), є тільки злиття: краплі з океаном, пульсуючої клітини — з ненастанним кружлянням соків у незримому вселенському організмі… Зрештою, що ж і є любов, як не втрата себе?..
Даринин «чоловічий аркан» — це лик земної любові; вгледжений жіночими очима. Перед тим, як це написати, я це побачила уві сні. А снам я вірю, сни не брешуть. Раз приснилося — значить, так воно й є.
Розумію, що з точки зору традиційного культу жіночої вірності (ах, Сольвейг, сердешна Сольвейг, хто з мужчин про неї не мріяв, — ти собі мандруєш світами, здобуваєш і втрачаєш маєтки, стрічаєш людей і духів, говориш із ними мовами людськими й янгольськими, пізнаєш себе, як велів оракул, в усіх житейських ракурсах і позах, — а вона до сивої коси сидить при тому самому віконці, де ти її залишив, співає і жде, — Господи, як же мені її дівчинкою було жалко!) — взагалі, з точки зору всієї нашої тисячолітньої любовної культури, котра «єсть пішла» від трубадурів і Ярославни на валу, я пишу жахливу єресь. Реабілітую, так би мовити, поліандрію. Гамлетові теж хотілося, щоб його мати ніколи не скидала жалоби (а в ідеалі, підозрюю, ще й дала себе спалити на мужевому погребі, як ото жони індійських царів!). ЩО в тій ситуації думала й почувала сама Гертруда, ми, щоправда, так і не дізнаємося: жодного прямого монологу автор їй не подарував. Хоча «осад», як у відомому анекдоті, лишився: сука, що з неї взяти… А ще через триста літ іншу надмірно велелюбну жіночу «душечку» Чехов уже відверто, без соромоказки, — осміяв. Лиш порівняно недавно прорізався крізь товщу традиції власний жіночий голос — віолончельно-низький і проймаюче чистий, без крихти фальшу:
Це співала Вероніка Доліна, і я підписуюсь під цим — обома руками.
Ні, я не поліандрію реабілітую. Мені лиш до щему, як скривдженої дитини, жаль чеховської «душечки», вся біда якої — в тому, що вона вміла тільки любити й не вміла нічого іншого, а в ту епоху, в яку її взяв під свій саркастичний приціл автор, це її одиноке вміння вже було цілковито безвартісним і для успішного виживання в соціумі геть непридатним (коли не прямо зайвим! — ввік не забуду, як мене одного разу заатакували митники в Бориспільському аеропорту, натренованим нюхом зачувши слабину, — саме тоді, коли я була закохана, розімліла, безвільно всміхнена й ледь не плачуча од ніжності до всіх і всього, — читай, нездатна боронитися, — і як мені забракло хвилин із десять, щоб вийти з цього «розрідженого» стану, «перемкнутись» і стверднути в «бойову стійку», показавши їм своє вміння «тримати удар», — тільки тоді вони мене відпустили!). Із своєю, так і не розтраченою на трьох чоловіків любов’ю (Антоне Павловичу, і чого Ви такий недобрий, Ви ж самі за кожним її шлюбом твердите, що молодята «жили хорошо»?), немов із довірливо простягненими — нате! беріть! — у зимну пустку руками, «душечка Ольга Сємьоновна» манячить на порозі 20-го століття, як безмовний докір нам усім: за що ми її зневажили?..