100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки
- Автор: Матиос Мария Васильевна, Карпа Ирена Игоревна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4213-2
- Жанр: Короткие романтические романы
Электронная книга - «100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки». Краткое содержание книги:
Словом, любов я звикла сприймати як норму, як повітря, яким дихають усі. І тому щоразу, відчуваючи її брак у людських ділах, реагую відрухово, по-звіриному — хлипаю легенями й б’ю плавниками. Збоку це багатьом виглядає як потяг до скандалів — що ж, хай виглядає («— Хай! — кажу я»: неперекладне в жодній мові речення, яким закінчуються «Польові дослідження»). Як би мені не кривилися вслід, якими б фантастичними чутками не обстрілювали, мов із димових шашок, не думаю, що коли-небудь під цим оглядом змінюся: я й далі продовжую вважати любов — безпричинну й безмисну, дану людині, як рослині сонце й кисень, — не чудесним винятком із житейських правил, а таки нормою. Яка від того, що її «меншає», нормою бути не перестає.
Десь приблизно так відповідала своєму розгніваному коханцеві героїня оповідання «Шукаючи собор» 1981 р.: «Ти істеричка, тебе треба показати психіатру! — Я сама знаю, чого мені треба, може, це вас усіх треба показати психіатру…».
А через мало не чверть віку схожа колізія розігралася в наших палестинах уже в масовому масштабі: «погашені» вимагали «показати психіатру» вже сотні тисяч тих, хто (хай і ненадовго!) повірив у любов як єдино прийнятну для людини норму життя:
«…На мурах і автомобілях з’явилися написи: „Любов переможе!“, і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любові, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, — і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, <…> не один тиждень іще було зберігалося це відчуття — що можеш першому стрічному сказати: привіт! — і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, — любові було так багато, що якийсь час здавалося — ми можемо залляти нею цілий світ <…>, і чому, кажу я, бо мене вже пре, це питання я ношу в собі від самої революції, від того самого дня на Хрещатику, коли, розгублено стоячи з незапаленою цигаркою в зубах, зрозумів, що все скінчилося, — чому так не можна жити завжди, якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій землі, що не можна так жити завжди, адже ж якщо можна і місяць, і два, і то не жменьці мам-Терез, а мільйонам звичайних, у міру затурканих людей, значить, у принципі — можна?..» («Альбом для Густава»).
Це вже не «фікшин», це щонайчистішої води «література факту». Але упорядниця чеської антології сучасного! українського оповідання, поморщивши носика, вибирає із запропонованого мною не «Альбом для Густава», а те саме, раннє, «Шукаючи собор». Причина — «Альбом…», каже вона, «це надто пафосно: так не буває». Читач не повірить.
Так ми й самі вже не віримо, що таке пережили, ні?..
Ні, я не про «любов до Батьківщини», як у старому радянському анекдоті. «Любов до» — це вже явище «другого порядку»: як мовиться в математиці, похідна функції. Первинна не вона. Щоб полюбити «когось» чи «щось», треба взагалі спочатку «бути підключеним», носити в собі, як оазу тепла під ложечкою (там, де щемить, коли душі боляче, і звідти ж розливається в хвилини щастя блаженна ніжність по всьому тілу), любов ненапрямлену, розфокусовано-безадресну — ту, з якою прокидаєшся вранці з усміхом на устах і, ще не розплющивши очей, слухаєш, як настройку оркестру, перші звуки нового дня: пташине чвіркання за вікном, шелепотіння дощу, мирне чоловіче посапування за спиною, шум шин від автомобіля, що проїхав вулицею… Кого ми так вдячно любимо в ці, ще не скаламучені свідомістю хвилини межи сном і явою — пташку, дощ, мужчину, місто?.. Та всіх-бо, Господи! — всіх і все, і від того й ця всепереповняюча радість, — то вже «другим порядком» ми запускаємо її по цілеспрямованих каналах, на спеціально вибрані для «діяльного» люблення об’єкти — кого на скільки стати (лампочку можна «прикрутити» до ледь жевріючого стану — коли світла й тепла вистачає тільки на близьких, і то в обріз, — а можна «крутити» і в протилежний бік, і то до нескінченності — там «нема упору», нема межі, за якою кінчаються сили, щоб віддавати з себе те почуття ще і ще, закони фізики в цьому випадку нечинні — і слава Богу…).
В «ліміті функції» можна дати себе розп’ясти з любові до цілого світу — і при тому любити тих, що тебе розпинатимуть. Кажуть, в історії людства таке вдавалось не одному. Трохи ближче до нас по часовій шкалі — ті долі «загиблих за любов», що реконструйовані в «Notre Dame d’Ukraine», але пряму мову тих людей (і залишену по них «фікшин») мені вже довелося «перекладати» для дня сьогоднішнього, розмахуючи руками, наче екскурсовод на руїнах («а тепер погляньмо о-он туди!»), впродовж шестисот сорока сторінок — із відчуттям власної безпорадності перед незмогою «донести»…