Ранковий прибиральник
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-24-9
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Ранковий прибиральник». Краткое содержание книги:
— Старiсть, брате, вiднiме й це… — говорив Сергiй.
— Якщо ти мене чуєш, значить, ти не тут… — раптом сказав Дмитрик.
Не тут, подумав я, де — НЕ ТУТ? Не тут — виходить, ТАМ? А де — там? А що є ТАМ?
— Що є там, Дмитрику? — запитав я i розплющив очi.
— Агов! — почулося з винарнi. — Ви все-таки мене не послухалися! Що ви там робите? Виходьте!
До мене йшов господар, вогник його сигарети блимав, як зiниця звiра.
— Не турбуйтеся. Менi було цiкаво, куди веде цей лабiринт.
Господар пiдiйшов до мене:
— Там далi — рiв iз водою, водойма. Ходiмо. Вам тут нема чого робити. Я не пускаю сюди туристiв.
Я вийшов у зал. Доїдати ягнятину менi не хотiлося. Щоб якось заспокоїти засмученого офiцiанта, залишив щедрi чайовi. На вулицi стояла спека. Ясно-жовтi стiни будинкiв, церков i фортечних стiн, пiдсвiченi сонцем, здавалися вилiпленими з глини. Вони вбирали в себе свiтло й тепло, немов бурштин, i так само, як цей дивний камiнь, були живими. До них можна було прикладатися вухом, як до морських мушлiв, i слухати законсервований шум часу. Але про що вони могли повiдати менi?
Я хотiв назад у льох — до Сергiя, до Дмитрика, до зими й заснiженого саду. Де я можу заховатися на цьому островi? Куди приткнутися?
Я ще бездумно поблукав по Асрi.
У дверях акуратних котеджiв стирчали ключi — заходь i бери, що хочеш. Але злодiїв тут не бачили й у страшних снах. Така ось дурня в усiй країнi…
Чому Вона не ночувала в готелi? У неї були важливi справи в iншому мiсцi… Втiм, мальтiйцi дуже стриманi у своїх емоцiях — завдяки впливовi культури англiйських колонiзаторiв — i не дозволяють собi зайвого щодо жiнок, якi сюди приїхали. Але ця була ЗВIДТIЛЯ — тобто вiдрiзнялася вiд будь-якої iншої iноземки. Щоправда, я давно не бачив своїх спiввiтчизникiв, а тим бiльше — спiввiтчизниць. I якщо менi доводилося про них згадувати, все частiше спливав якийсь збiрний образ — середнє мiж «кароокою та чорнобривою» натурницею пензля Брюллова i графiчним портретом Ласочки з книжки «Кола Брюньйон».
Американки були блiдi, як мiль, i дратували занадто рiзкою артикуляцiєю, француженки — особливо парижанки — це просто мiф, створений письменниками, голландки занадто широкоплечi й сухорлявi, як гончаки. I всi вони, зустрiнутi мною i пройденi, як пiдручник фiзики, здавалися прiсними, дiловитими й надмiру розважливими.
Я обiйшов iще кiлька барiв. Я не мiг вибратися з цього бiсового Асрi. Я був готовий, як парубiйки в якому-небудь Тунiсi чи Єгиптi, кидатися до кожної жiнки й говорити: «Привiт! Як справи?» Ось як низько я впав сьогоднi! I вже майже ненавидiв Її. За те, що Вона змогла однiєю своєю присутнiстю тут пiдiрвати мене зсередини, роз’ятрити все те, що я так ретельно бетонував усi цi роки. Я — «покоївка», я живу тихо й мирно, нiкого не зачiпаю, нi про що не шкодую. Я — трава, мураха, морський коник, вiтер i нiч… Я хочу жувати свого виловленого на вудку спрута й чистити унiтази щоранку, окрiм вихiдних.
Я хочу їсти шоколаднi яйця на Великдень i пити каву з бабусею О’Тулл.
Хочу плювати зi скелi в море й тупо дивитися за обрiй.
Хочу спати з Марiєю де Пiнта, валятися на пiску посеред Мнайдри, вирощувати квiти в горщиках, вишивати хрестиком, пити козяче молоко й розводити кроликiв. I мовчати. I… як же я втомився вiд усього цього!
Я був п’яний. Як нiколи. Я марив. У мене починалася бiла гарячка. Я був закоханий. Страшенно закоханий. У нiщо. В льодяники, в зубну пасту, в «Трьох товаришiв»…
Спiвчутливий бармен вiдпровадив мене до таксi. Я заледве згадав свою адресу й моментально вiдрубився…
«…Це ти, ти була в платтi пiсочного кольору. Якщо це не ти, отже… Отже, у мене щез нюх, i я вже не вовк. Я хочу, щоб це була ти — жiнка-фантом. Я знаю тебе тисячу рокiв. Я знаю, що ти не вмiєш награно стогнати, як у кiно, що ти мовчазна, самозаглиблена й податлива, як вiск, коли сама хочеш цього. Я тужу за тобою. Я тужив за тобою все життя. Ти вмiєш одягати шапку-невидимку, ти — повiтря, в якому так легко дихається.
Ти майнула i зникла — тодi, у дитинствi, а тепер повернулася фантомом, вiдбитком слiду на пiску бiля самої крайки берега. I я хочу зупинити хвилю, щоб устигнути роздивитися цей слiд.
Навiщо ти прийшла? Що тобi потрiбно? Я утiк вiд тебе так далеко, як тiльки мiг. Нас роздiляли моря, повiтря, скелi, безкраї рiвнини. Ми були по рiзнi боки часу. А ти прийшла! Не я, а ти! Тому що виявилася сильнiшою. Ти прийшла — доросла i незнайома, лякаючи i ваблячи. I тiльки моя улюблена книга — НАША улюблена книга — стала паролем, таємним знаком, ключем до iншого життя…»
Усю нiч мене тiпало. Я засинав, прокидався i знову марив.