Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— О, той щур і за десять гривень вдавитися готовий! — зітхнула Софійка.

— Круті ми однак! — Віку-ку-ся спіймала на воді якогось листочка й прилаштувала собі на носа, як це роблять модниці на пляжі.

— Справжні світські левиці! — погодились інтонацією панянок, котрих нічим не здивуєш.

А неподалік Олена Гаврилівна, спокушена успіхами інших і надихнута власними колишніми спортивними звитягами, готується сідати в байдарку. Ось уже навколо неї зібралася купка небайдужих, у тому числі й місцевих.

— Нащо вам той фартух? — філософствував котрийсь простодушний емігеєць. — Заповните сідало —  вода не затече!

— Щоб його заповнити, ще треба туди улізти! — хитав головою фізрук. — Як бачу, не проходите ви туди, ну, аж ніяк!

— Та ж колись проходила! — наполягала вчителька.

— От і я кажу, що проходите! Зуб даю! — підключився якийсь оптиміст.

Оптимістів зуб перебував наразі під великим ризиком, бо Олена Гаврилівна поки що спромоглась устромити в байдарку тільки свої ноги. І то — по черзі, бо інакше човен от-от норовив перекинутись.

— Не пройдете!

— Пройдете!

— Краще б помогли, байдарку придержали! — перервала суперечку вчителька.

Поки чоловіки з готовністю кинулись помагати Олені Гаврилівні, дівчачу увагу відвернула запальна розмова з іншого боку.

— Та не ростимуть ці мохи-лишайники в домашніх умовах! — наполягала Ліда Василівна.

— А я звідси камінчиків наберу, на них же й посаджу! — заперечувала медсестра.

— Марна праця! — твердо запевняла біологічка.

— Класна у вас класна! — позаздрила Віта, вмочивши листочка у воду й знов приклеївши до носа. — І всі ва’ вчителі — клас! Нам би таких! — зітхнула.

Софійка з Лесею здивувались: учителі як учителі, аж на, маєш: на них ще й завидують. Хоча... За ці дні вони й справді побачили наставників ніби з іншого, ще й куди цікавішого боку. Такі педагоги — то ж цілий скарб! Це ж треба, щоб аж Віку-ка їм очі відкрила!

— Атож, і самовдосконалюється постійно, і пливти не побоялась, і талія в неї нічого, в байдарку вільно

проходить, і грає-співає ж як! — Софійка, не змигнувши оком, старанно спокутує вину найперше перед собою і покручує соломину між пальцями.

— Не те, що наші, — зітхнула Віта.

— Віто, нащо це самоприниження? — зауважує Радзивілка. — Придивись до своїх — та нічим не гірші! Оно ти згадувала вчительку української мови. Яка вам із газети про солов’їв читала...

— Вона ще й вірші пише! — стрепенулася леськівчанка. — Пісню склала про наше село. А які собі речі в’яже! І шиє! і вишина !

— Отожто! Сільська учителька! Чим не ідеальна? — схвильовано змахнула соломинкою Софійка.

— Ну, припустимо, з ідеальних я знаю тільки одну людину, — розманіжено протерла окуляри Леська, — проте і твоєю, Віто, вчителькою, і Лідою Василівною справді гріх не захоплюватись!

— Знаєш якусь ідеальну люди’? — загорілась Ві-ку-куся, але вчасно повернулася в образ пересиченої дами. — Гм, цікаво б побачити?

— Ну, побачити — це навряд... Вона звідси виїхала на Полтавщину чи куди... — Леська солодко потягнулась.

— Росава Підлісняк? — у два голоси здогадались Віта й Софійка. Надто-бо добре пам’ятали русалоньку з Білокрилівського лісу!.. Та за мить згадали про імідж. Умовкли.

Віта поправила кучері від Зверева, Леся закопилила губки а-ля Світлана Лобода, Софійка картинно виклала ногу на ногу.

— Ой, і добре, що ви не влізли! А то, боронь Боже, перевернулися б! — залунало знов од гурту байдарочників-любителів. То емігеєць заспокоював засмучену Олену Гаврилівну.

— Не журіться, як то кажуть, хорошої людини й мас бути багато! — підтримав його товариш.

— Я ж колись була такою, як... Як он ті дівчатка! — з відчаєм кивнула на трьох подружок, — Це від нервів усе! Я ж уся на нервах, особливо після того, як мені подарували... До речі, — очі її засвітились надією, — нікому з вас не потрібен тушканчик?

Софійка, на мить забувши про свою світськість, тяжко зітхнула, адже сподівання мати тушканчика її батьки убили ще в зародку.

— Змія-а-а! — заверещала раптом Радзивілка і, фонтануючи бризками та мало не загубивши окулярів, вискочила з джакузі.

По камінню, майже під Вітиною рукою, проповзла чорна стрічка! Он вона, он: уже пливе на той берег! Ще й озирається! Це ж треба, і течія не зносить!

— То не змія, то вуж! — придивився емігеєць. — Хіба не бачите: жовті вушка?

Жовті чи не жовті, але Софійка з Вітою теж поспішно вилізли зі свого басейну. Як мовиться, від гріха подалі!

Перетремтівши, узяли себе в руки й королівською ходою рушили до табору. До того ж, як це не нудно, але сьогодні їхня черга помагати на кухні.

— Ах, та кухня! Просто-таки принижує, морально вбиває, заважає моєму особистісному розвитку! — вдавано бідкалась Леся.

— Вона погано впливає на манікюри! — роблено схлипнула Віта, розгорнувши свої напрацьовані в Леськовичах пальчики.

— І на фігури! — римою додала Софійка, поплескавши себе по поки що дуже тоненькій талії. Невже така була і в Олени Гаврилівни?.

— Як наша баба ка’: це топило і варило — воно мене заморило, — Вікука несподівано повертає левиць на цю грішну землю.

Ого, а ідо за юрба цікавих? Папараці з жовтої преси? Просто не день, а колонка зі скандальної світської хроніки.'