Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
По той бік мережі почув сопіння, покашлювання й невдоволене дихання — так бувало завжди, коли Микола Лико сердився.
— Алло! — нарешті хрипко сказав, а коли я назвався, знову стало чути сопіння й покашлювання. — Знаєш, котра година? — буркнув.
— Скільки відаю твій розпорядок, — спокійно проговорив я, — ти, прокинувшись о шостій, лежиш до пів на сьому, тоді встаєш, застеляєш ліжко й сідаєш до столу, щоб подивитись у вікно, і цього тобі треба для остаточного просипу. Тепер ти мав би дивитись у вікно й милуватися пташечками, які мирно скачуть по гілочках.
— Що це тебе розвезло? — не вельми чемно сказав княжий (правда, сумнівний) нащадок. — Так рано й така кількість слів. Щось уже винюхав?
Ні, княжий нащадок чемністю сьогодні похвалитися не міг. Але я відразу ж насторожився: коли так сказав, то винюхувати було чого, а що я потелефонував саме йому, то було чого винюхувати саме в нього.
— А є що винюхувати? — обережно спитав я.
— Давно казав, кажу й тепер: ти страшний чоловік, — буркнув Микола Лико.
Тоді вирішив із ним у хованки не гратись і оповів свій сон із відвідуванням мойр. Але він у мої античні ремінісценції не повірив, а залишився переконаний, що в такий спосіб підкрадаюся до нього, щоб випитати те, про що я начебто винюхав.
— Ти як п’явка, — трохи невдоволено сказав Микола. — Поки не нап’єшся крові, не відпадеш.
— Багато я в тебе випив крові? — тоном ягняти проячав.
— Усю! — буркнув приятель.
— То хочеш зі мною зустрітися чи ні? — вже тоном лисиці запитав я.
— О, коли б я перетворивсь у Муту! — трохи патетично проказав професор історії.
— Стривай! Мута, Мута… Це італьська німфа, яку боги покарали німотою за надмірну балакучість?
— Точно, — сказав Микола Лико.
у мене щасливо тенькнуло серце: Ляхесис уже почала свою роботу, тобто вести нитку через мінливі вигини життя, власне, історію мого бідолашного приятеля, якої я ще не знав.
— Але чому ти, — мовив я тоном змія-скусителя, — захотів перетворити себе в жінку? Коли в тобі не вигасла ще чоловіча честь, перетворив би себе в Аттіса, того сина лідійського царя Креза, який був німий від народження?
— Пізно, бо я, завдяки тобі, заговорив уже давно, — приречено сказав приятель.
Але тут треба дещо пояснити читачеві, який не вельми знається на грецькій мітології та й на поетиці. Наша розмова велась у стилі символічної адумбрації, секретів якої навчив мене той-таки професор, тобто за античними символами ховався реальний сучасний зміст. Той же Аттіс, про якого я згадав, дуже любив батька і, бувши німий з роду, заговорив, коли побачив воїна із піднесеним над головою батька мечем. Мій же приятель хотів сказати, що він уже досить виповів мені своїх сокровенностей, отож волів би стати німим, маючи тепер якісь нові секрети; я ж штовхав його до продовження відвертих зізнань, але, здається, застав його не в гуморі, тож коли б заговорив не через символічну адумбрацію, а прямо, він би послав мене, як то кажуть у народі, «до всіх чортів», і справді перетворившись у Муту, звісно чоловічого роду, а не в жодного Аттіса (загалом тих Аттісів було аж чотири, але до цієї розмови пасував лише один); а я не втратив можливості схопитися за тонку ниточку, що її подала мені до рук Ляхесис. Тим-то й пішов за нею, утримуючи тон змія-скусителя.
— За логікою, — сказав я, — коли тобі захотілося перетворитись у Муту, тобто жінку, у твоїй історії знову з’явилася якась цієї статі істота?
— Шоб ти здох! — сказав щиросердно Микола Лико; можна сказати, що в ньому на цей час заговорила не сумнівно княжа порода, а цілком простолюдинська, адже вислову шляхетним аж ніяк не назвеш, тим більше, що це стосувалося моєї скромної, але не без гонору, персони. Тому я проковтнув уразу, як дитя неприємну пігулку, і мій голос із мудро-зміїного знову перейшов на лисячий:
— Отже, шукай жінку! — сказав.
І Микола Лико здався, припертий до стіни. Але ще пручався.
— Гаразд, усе тобі оповім, але під однією умовою: про це писати не будеш. Зрештою, ти мене достатньо обплював і, на щастя свою базгранину завершив.
— Але чому тоді до мене уві сні заявилися мойри? — тоном вишуканого єзуїта спитався я, а ще з немічними нотками в доважку!
— Це твої круті-верті, — знову по-простацькому сказав професор історії, — тобто типовий для вашої безсовісної братії вихит. Ніякі мойри тобі не снилися, але щось занюхав — і це напевне.
— А коли я поклянуся на Біблії, — спитав я обережно, — що таки справді наснилися?