Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
Цього листа Микола мені показав, звідти й цитати. Проникливість тітки треба признати: жінки інколи через свої химерні змисли бувають розважливі. Кажу це з двох причин: згадаймо, як завершив свою історію Теодор Петровський-Лико, до речі, й там були поля, якими їздив у бурю, але Теодор, на відміну від Миколи, до тієї, що його чарувала (розуміймо цей знак як символ), таки повернувся чи навернувся, чим дав підставу для продовження родового фатуму в часі. Друга річ: згадаймо, як закінчувався цитований Миколин вірш. Хоча звільнився від Натчиних чарів, він дівчини не забував і хотів повернути себе до тих танців під небом, тобто повестися інакше, ніж повівся, а тоді, як прозірливо відчула його тітка, «зав’язав би собі світ» (цей вислів треба признати за чудову ідіому), тобто вчинив би тотожно до Теодора Петровського. І цим би довів, що він не з чотирнадцятого коліна, а справді з тринадцятого у своєму роді. І я певен, що він таки з тринадцятого, бо потому так і не одружився, заступивши жінку наукою — історією. Мав од цього «шлюбу» й дітей — свої наукові писання у формі, правда, тільки однієї книжки, що звалася «Родовідні жанри в давній українській літературі як історичне джерело», і низки статей на всілякі історичні теми з несподіваними часом висновками. А такі «діти», згодьмося, проклять своїх батьків чи взагалі предків не успадковують. Відтак мойри, власне Атропос, змогли в цій історії покласти крапку. Я, як Миколин сповідник, переконував його, що після сповіді той гріх (а він був очевидний) із покаянням з’єдналися, отже, гріх став нечинний і він може скуштувати й цього забороненого для себе плоду, тобто одружитись. Але Микола з тонкою усмішечкою сказав:
— Старої не хочу, а молода може піти за мене, щоб сісти на голову… А в мене призначення інше.
Відповідь достойна, але гадаю, що страх перед істотами хаосу його не покинув, а може, боявся й темної сили, яка вряди-годи в ньому вибухала.
Що сталося з Наткою далі, невідомо. Вона з Романова виїхала, притому ніхто, навіть Миколина тітка, не знав куди. Мати її давно померла, а вітчим спився, поїхав десь на рибу й утопився. Отже, розповідати про Натку в Романові було нікому; її далекі родичі також нічого не знали. На метафоричному рівні можна гадати, що мойри після того, як поставили крапку, просто прибрали антропоморфовану свою героїню через її в даному разі непотрібність або ж послали діяти в інших історіях, які вони й вигадували в цьому світі, але все тут покриває для нас повна тьма.
Професор Микола Лико, однак, мені признався, що коли відвідував Романів, — а це чинилося доти, доки жила тітка, — то неодмінно ходив до того ліска, де, щасливо чи нещасливо, важко сказати, але фатально (і це вже точно) зустрівся востаннє з Наткою, завжди при тому відчуваючи печаль, яка неодмінно виводила його на ті поля, де колись навіжено бігав, навіть почувся вовкулакою. І він, із темною грудкою в серці, годинами там блукав, доки грудка меншала, а зрештою розчинялася зовсім. Тоді зупинявся й дивився, як купчаться над головою хмари, як безлюдно тече путівець, зникаючи у глибинах, і як колишуться трави та хліби. І завжди над головою при цьому натхненно співав жайворонок. А ще Микола неодмінно декламував повільним голосом давнього, ще з юності (коли таке писав), віршика:
По тому до нього й приходило відчуття порожнечі — принаймні так його називав. І то було вельми скомпліковане почуття. Порожнеча бачилась у полях, байдуже, чи покриті вони хлібами та іншим садженням; у дорозі, що перерізала поле й пропадала вглибині; в небі над тим полем, знову-таки байдуже, чи пролітали там пташки і чи співали; у хвилях пшениці, яка ввижалася на мить океаном. Відтак почуття зовнішнього світу зливалися, як вода в долину, в його нутро. Адже мався під ту сокровенну хвилю таки долиною. Тоді порожнеча суб’єктивувалася й думав про те, що найдивніше прокляття людське — бути часточкою юрби, а водночас завше самотнім, — і це також мав за образ порожнечі. Так само: знайти собі пару чи не знайти — порожнеча від того не зникає; сховати в собі те, що спричиняє сором, чи щиро покаятися — порожнечі й це не покриває. Бо вона таємна й темна ріка в нас — тік тієї непевної матерії, яка збурює енергією до чину, оповивши ту цукерку в обгортку облуди. І ми кидаємось у світ: здобуваємо, воюємо, будуємо й ламаємо, поринаємо у пристрастях, справах і зачинах — і все оббризкуємо з пульверизатора запашним одеколоном. І це певною мірою можна уподібнити до польотів наших героїв. Але настає мент — і ми зупиняємось. І відчуваємо довкола прозоре туге повітря, яке тече на нас від землі та неба, бо і є ферментом їхнього з’єднання, й оповиває оболонкою, в якій ми задихаємося, бо до нас знову приходить порожнеча. І це чинить нас на коротку хвилю мудрими. І тільки в цій мудрості шукаємо втіх для втомленої душі, бо нелегко їй змагатися зі звіром нашого фізичного єства.