Серед дикунів Нової Гвінеї

Жителі Кар-Кару мали ще й ту особливість, що все їх тіло, переважно голова, було вимазане чорною землею і то так добряче, що на перший погляд можна було подумати, ніби колір їхньої шкіри справді чорний, але, побачивши тих, у кого була пофарбована тільки голова, легко можна було переконатися, що тіло жителів острова Кар-Кар насправді тільки трохи темніше від тіла прибережних тубільців. Гості лишались у мене понад дві години. Ті, що прийшли, вже знали від Туя про горючу воду, й усім хотілося бачити її. Туй просив мене показати всім, «як горить вода». Коли я виконав його прохання, ефект був надзвичайний: більшість кинулась тікати, просячи мене, щоб я «не запалив моря». Багато лишилося стояти, будучи так здивовані й, здається, перелякані, що ноги, мабуть, не скорилися б їм, якби вони ворухнулися. Вони стояли як укопані, оглядаючись довкола з виразом надзвичайного подиву.

Прощаючись, вони наввипередки запрошували мене до себе — хто до Кар-Кару, хто до Сегу, до Ріо й Білі-Білі, і ми розлучилися друзями. Не пішло тільки кілька тубільців з Кар-Кару та Білі-Білі, які почали просити «гаре» (шкіру), щоб накрити рани, гній яких приваблює мух; вони літали за ними і, звісно, дуже надокучали та мучили їх, обліплюючи рани, як тільки пацієнт переставав відганяти мух. Я не міг допомогти їм серйозно, та все ж таки полегшив їх муки, обливши рани карболовою водою та перев'язавши і тим звільнивши хоч тимчасово від мух. З одної рани я вийняв сотні личинок, і, звичайно, цей тубілець мав підставу бути мені вдячним. Особливо ретельно я обмив і перев'язав рану на нозі дитини років п'яти, яку приніс батько. Він так розчулився, що, бажаючи показати мені свою вдячність, зняв з шиї намисто із черепашок і хотів неодмінно одягнути його на мене.