Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Рис. 15. Скіфське поховання VII ст. до н. е. біля с. Підгородне.

Так, у запитах ассирійського царя Асархаддона є згадки про те, що з північного сходу, «з-за перевалів Хубушкії», його державі загрожували не тільки союзні манеям скіфи Ішпакая та Партатуа, а й кіммерійці. Якщо взяти до уваги всю античну традицію, яка малює кіммерійців і скіфів як запеклих супротивників, то таке «мирне співіснування» і сумісні їхні дії можна зрозуміти лише, якщо припустити, що військо скіфських царів не було однорідним за своїм складом і включало до себе як власне скіфів, так і якусь частину кіммерійців, підкорених раніше або вже у Передній Азії.

Як археологічну ілюстрацію до цієї складної ситуації можна навести матеріали Келермеських курганів, зокрема, особливості знайденої тут кінської вузди[180], яка досить чітко поділяється на дві групи. Вироби першої орнаментовані у типовому для кіммерійського мистецтва геометричному стилі, а другої — у традиціях скіфського «звіриного» стилю у мистецтві. Доведено[181], що коні, поховані у курганах степової аристократії, були останнім приношенням володареві від підвладних. Якщо погодитися з цим переконливим висновком, то матеріали Келермеса також свідчать про наявність всередині скіфського об'єднання двох різних груп населення, перша з яких була носієм кіммерійських культурних традицій, а друга — нових культурних тенденцій, що з'явилися унаслідок просування протоскіфів на захід.

Але у межах єдиного етнополітичного новоутворення розмивання цих культурних градацій йшло досить швидко і практично вже на початку VI ст. до н. е. на усьому просторі європейських степів поширилась єдина ранньоскіфська матеріальна культура, яка є своєрідним сплавом елементів, принесених протоскіфами зі сходу (мечі, наконечники стріл, вудила та псалії, круглі бронзові дзеркала, основні схеми та образи «звіриного» стилю у мистецтві тощо), місцевих кіммерійських компонентів (передусім ліпної кераміки) та передньоазіатських культурних впливів, які залишили найбільший слід у скіфський паноплії (захисний обладунок) й у скіфському мистецтві.

Поступово відбувався й процес усвідомлення степовим населенням своєї етнополітичної єдності. Ідеологічно ця єдність, як і завжди у кочових об'єднаннях, обґрунтовувалась вигаданою кровною спорідненістю усіх груп населення, які об'єднувалися у єдиній генеалогії. Яскравим прикладом такого генеалогічного дерева є скіфські етногенетичні легенди. Так, одна з них виводила усі скіфські племена від трьох братів — Ліпоксая, Арпоксая, Колоксая та їхнього батька Таргитая [Herod., IV, 5—6]. Про поступове формування єдиної свідомості свідчить не тільки оформлення цих генеалогічних оповідей. Добре відомо, що один з її виявів — це протиставлення у свідомості людей, що складають певний етнос, себе іншим за принципом «ми — вони», «свої — чужі». Прикладом такого протиставлення можуть бути зафіксовані Геродотом характеристики племен, що оточували Скіфію і які, безперечно, ґрунтувались на даних його скіфських інформаторів: андрофаги «одяг носять подібний до скіфського, але мають власну мову»; меланхлени — відрізняються чорним одягом, а звичаї у них скіфські; савромати — мову «вживають скіфську, але розмовляють нею здавна з помилками» [Herod., IV, 106—107, 117].

Завершення скіфського етногенезу припадає на другу половину V ст. до н. е. До цього висновку підводить аналіз скіфського поховального ритуалу. Незважаючи на відносно швидку уніфікацію скіфської матеріальної культури, скіфські поховальні звичаї протягом VII—V ст. до н. е. відзначалися різноманітністю — скіфи ховали своїх померлих під курганними насипами на рівні давньої поверхні у гробницях різної конструкції, у ґрунтових ямах, у підбоях-печерках, виритих у одній із стінок ями тощо[182]. Це відбиває складну етносоціальну структуру скіфського суспільства, яке виникло внаслідок закріплення панівної ролі одного з компонентів («протоскіфів») майбутнього скіфського етносу.