Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Одним з найважливіших аспектів етнічної історії степового населення України у скіфський період є проблема походження власне скіфів як конкретного народу. Завдяки тривалій дискусії, що точилася протягом усього періоду розвитку скіфознавства як окремої гілки історично-археологічної науки, поступово викристалізувалися два різні підходи до розв'язання цієї складної проблеми[177]. Прихильники першого з них (М. І. Артамонов, Б. М. Граков) віддавали перевагу місцевим, східноєвропейським, кореням формування скіфських племен, тоді як їхні наукові опоненти (О. І. Тереножкін) у формуванні етносу скіфів підкреслювали головну роль тих кочовиків, що прийшли до південних районів Європи зі сходу. Проте навряд чи варто рішуче протиставляти ці дві наукові теорії — як свідчать сучасні дані, кожна з них віддзеркалює різні сторони єдиного процесу етногенезу скіфів, до якого було втягнуто різні за походженням групи населення.

Початок скіфського періоду в історії нашого півдня фіксується з появою на території європейських степів у VII ст. до н. е. нових форм озброєння, кінської вузди і деяких інших предметів матеріальної культури, а також типового «звіриного» стилю у мистецтві, що не мають прототипів у поширених на цій території у попередні часи пам'ятках новочеркаського типу. Це дає змогу пов’язати нові культурні елементи з появою тут груп кочовиків, що просунулися, за Геродотом, із східних районів Євразії.

У зв'язку з цим особливу увагу привертає та обставина, що деякі з цих привнесених категорій матеріальної культури, а саме: дволопатеві наконечники стріл, вудила та псалії, подібні за своїми формами аналогічним категоріям чорногорівського часу, які також пов’язані із східною лінією розвитку. Таким чином, археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що за ранньої залізної доби до південних районів Східної Європи послідовно проникають два різновиди східного культурного впливу унаслідок перекочовки певних груп населення з території, на якій безперервно розвивалася «протоскіфська» культура. Перший такий різновид східного культурного впливу, що виявився найяскравіше наприкінці X й у IX ст. до н. е., поступово згасає, а групи населення, що його передали, з часом асимілюються у місцевому кіммерійському середовищі.

Виникнення на території Північного Кавказу й Північного Причорномор'я скіфського об'єднання було наслідком появи тут другої хвилі носіїв протоскіфської культури, яких умовно можна назвати «протоскіфами»[178]. Якщо врахувати, що кіммерійці, протоскіфи, массагети, тиск з боку яких, за Геродотом, призвів до початку міграції останніх на захід, а також саки, які займали за ранньої залізної доби значні райони Середньої Азії, належали до групи іраномовних народів, цю подію слід розглядати як наслідок якихось значних перегрупувань у тому масиві численних іраномовних племен, що на ці часи займали широкі простори Великого поясу євразійських степів.