З Елеанор Оліфант усе гаразд

Місіс Гіббонс, певно, відчула мій дискомфорт.

— Але я впевнена, що це означає, що в тебе теплі й близькі стосунки з мамою і татом. Закладаюся, ти для них увесь світ, єдина і неповторна.

Я поглянула на своє взуття. Чому я обрала саме ці туфлі? Я не могла пригадати. На них були застібки на липучках для зручності, і вони були чорними, отже, до всього пасували. Зручні, без підборів, та високі, щоб підтримувати гомілку. Я збагнула, що вони огидні.

— Ну що це за допит, мам, — мовив Реймонд, витираючи руки об кухонний рушник. — Ти як гестапо!

Я подумала, її це розлютить, але сталося дещо гірше — вона вибачилася.

— Елеанор, вибач, дорогенька, я не хотіла тебе засмучувати. Прошу дитинко, не плач. Мені так шкода.

Я плакала. Ридма ридала! Я не плакала так сильно вже багато років. Я намагалася пригадати, коли востаннє це було — востаннє я так плакала після того, як розійшлася з Декланом. Але навіть тоді то були сльози не від емоцій — я плакала від болю, бо він зламав мені руку і два ребра, коли я нарешті попросила його піти. Але ридати в кухні матері мого колеги було якось неправильно. Що б сказала матуся? Я спробувала опанувати себе.

— Прошу вас, не вибачайтеся, місіс Гіббонс, — мій голос хрипів, а тоді обірвався, ніби в хлопчика-підлітка, коли я спробувала відновити подих, витираючи очі рушником. Реймонд взяв її під руку.

— Не засмучуйся, мам. Ти не хотіла сказати нічого поганого, вона це знає. Правда, Елеанор?

— Так, звісно! — імпульсивно вигукнула я, нахиляючись вперед і киваючи. — Обидва ваші запитання були логічними і доречними. Це я відреагувала не так. Не можу дібрати слів, щоб це пояснити. Перепрошую, якщо я поставила вас у незручне становище.

— Дякувати Богові, дитинко, — на її обличчі з’явилося полегшення. — Сьогодні я не очікувала побачити на своїй кухні сльози!

— Еге ж, зазвичай це мене доводять до сліз твої страви, ма, — пожартував Реймонд, і вона тихо засміялася.

Я прочистила горло.

— Ваші запитання заскочили мене зненацька, місіс Гіббонс, — сказала я. — Я ніколи не бачила батька, тому нічого про нього не знаю, навіть його імені. А матуся зараз… скажімо, вона hors de combat.[7] — Я помітила, як вони нерозуміюче витріщилися на мене — вони напевне не знали французької. — Я з нею не бачуся, вона… поза межами доступу, — пояснила я. — Ми спілкуємося раз на тиждень, але…

— Звісно, це будь-кого засмутило б. Любов. Неодмінно засмутило б, — промовила вона, співчутливо киваючи. — Усім нам потрібна мама, тут і зараз, незалежно від нашого віку.