Три сили. Як виховують в успішних спільнотах
- Автор: Чуа Эми, Рубенфелд Джед
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Yakaboo Publishing
- ISBN: 978-966-97633-8-9
- Переводчик: Ирина Серебрякова
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Три сили. Як виховують в успішних спільнотах». Краткое содержание книги:
Насмішка, презирство і насамперед образа — ось важелі мотивації, добре відомі з художньої літератури й зовсім не охоплені корисними, але маловиразними термінами «людський капітал» і «соціальний капітал». Під час аналізу історії успіху американців кубинського походження постійно наголошують на тому, що кубинські біженці привезли з собою значний «людський капітал» — набагато більший, ніж інші латиноамериканці. І це, безумовно, відповідало дійсності: приблизно третина першої хвилі кубинських іммігрантів (так звані золоті біженці) належала до кубинської еліти. Вони вже мали освіту й досвід як висококласні професіонали і керівники378. Однак їхні здобуті на Кубі дипломи і резюме зазвичай мало важили у Сполучених Штатах, і біженцям доводилося погоджуватися на будь-яку роботу, яка траплялася — навіть на низькокваліфіковану або некваліфіковану, зокрема різноробами чи прибиральниками379.
Безумовно, до груп із найвищим людським і соціальним капіталом у США належать «блакитнокровні» БАСПи, яких усе ще багато в найкращих закритих навчальних закладах Америки і які створюють підтримувані з покоління у покоління мережі випускників. Проте, за численними свідченнями самих представників цього класу, здається, що верхні щаблі спільноти БАСП уражені культурою бездіяльності і пасивності. «Один із не надто широко обговорюваних висновків із протестантської етики праці полягав у тому, що якщо ви народжені для успіху, то додаткові зусилля вам не потрібні»380, — писав Тед Френд. (Як згадує один із кузенів Френда, «для топ-менеджерів — більшість із яких успадкували, а не заробили свої статки, — було звичним піти з роботи між третьою тридцять і четвертою, а батько, який цілий ранок читав газети, приєднувався до них за нардами, бриджем, більярдом і випивкою»). Культура, в якій колись «цінували здібності, освіту й зусилля, — додає Пітер Сейлес, — тепер зверхньо дивиться на ці необов’язкові атрибути. У цих колах на інтелектуалізм позирають несхвально — він для євреїв і задротів»381. Спадкоємець капіталів Johnson & Johnson зазначає: «Після кількох поколінь заможного життя багато людей просто ледащіють»382.
Біженці з Куби аж ніяк не могли дозволити собі лінощів, з огляду і на свій матеріальний, і на психологічний стан. Кастро принизив їх, назвавши «покидьками і нікчемними хробаками»383, і багато хто з кубинських емігрантів вважали мало не особистою місією вибитися в люди на вільній землі й довести, що Кастро і комунізм помиляються. Як зазначає один із біженців, для американців кубинського походження «стало ідеологічним квестом домогтися успіху в економічній царині, щоб підживити зранену колективну гордість»384. Водночас у Флориді вони зазнали неочікуваної дискримінації й презирства385. «Коли ми вперше прибули до Маямі, — згадує інший біженець, — на дверях багатьох будинків, які здавалися в оренду, були таблички “собакам і кубинцям вхід заборонено”. Можете уявити, як я почувався, прочитавши такі слова. Ніколи доти я не зазнавав дискримінації»386.
Стрімке падіння статусу саме собою стало для біженців додатковим поштовхом і стимулом387. Успішна американська професорка кубинського походження (у дитячих спогадах якої був маєток у Гавані із приватним майданчиком атракціонів на задньому дворі) описує, як почувався її батько, працюючи офіціантом у Маямі: «Під час роботи у ресторані або готелі мій батько часто зустрічався з людьми, які знали його раніше, коли він мав мільйони. Його дуже гнітила така малокваліфікована праця, але приниження лише спонукало його працювати ще старанніше»388.
У капіталістичному суспільстві для успіху ніколи не достатньо самого лише капіталу. Так само важить драйв, а обурення може його підживлювати. Роберт Соломон, дослідник Ніцше, писав, що обурення — найрозумніше із відчуттів. Це єдиний «надійний емоційний мотив, сталий і всеосяжний, який горить повільно, але довго, і на нього можна покластися»389. Для груп, які прибувають до Америки із відчуттям вищості, раптове — і часом травматичне — переживання презирства і зневаги може стати потужним мотиватором. Американці іранського походження — ще один яскравий приклад.
У Сполучених Штатах і загалом на Заході під античністю розуміють класичну Грецію й Рим. На стародавню Персію якщо й дивляться, то крізь грецьку призму сприйняття. Перші правителі Персії майже не лишили після себе письмових історичних свідчень про свою імперію, і тому наші знання про Персію Ахеменідів походять переважно із дуже обмеженої кількості грецьких джерел, як-от «Анабазис» Ксенофонта, «Перси» Есхіла і, найголовніше, «Історія» Геродота. Однак греки і перси запекло ворогували, а отже, грецькі автори не були повністю об’єктивні. Уявіть, що Саддам Хусейн пише «Історію Сполучених Штатів 1990–2006 років». Грецькі історики говорять про персів як про «азійських варварів», а стародавніх правителів Персії часто змальовують як розніжених декадентів390.