Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
— Хочете, Володьку? Піду викличу? — запитала Мокрина… — Дивіться. Вона там… Володько знає, про кого мова.
— А вийде? — запитав непевно…
— Ха-ха-а! — голосно засміялась Мокрина. Голос у неї дзвінкий, низький, сильний. Сміх покотився долиною. Потім зірвалась з місця, кинула «чекайте» й побігла. Скоро вона зникла за річкою…
Парубки зістались самі. Мовчанку перервав Сергій.
— Як тільки Наталка погодиться — одразу за виставу… Але рішуче!
Володько думає щось інше, але відповідає:
— Так. Одразу. Тільки чи знайдуть час хлопці…
— Мусять. По вечорах… Все одно не йдуть одразу спати. Обговорювали подробиці вистави. Сходив місяць. Поволі, маєстатно. Небо прояснювалось, земля підносилась. Від дерев лягли набік довгі, невиразні тіні. В декількох місцях заблищала річка. На горі виступили з темноти й підступили ближче білі хати.
Мокрина вернулась скоро. З нею прийшла Наталка. Боса, так само у великій хустці, з відкритою головою. Була весела жива… Принесла дві квітки турецького часнику. Володько не міг її пізнати.
— Це вам принесла квітки, — казала вона. — Бігла з Мокриною й вирвала… У нас вже розцвіли. Хочете? — і подала квітки Володькові.
— Якими словами вам дякувати?
— А частець би на вас, — казала Мокрина. — Вони тут роздякувались, ніби пани. Володьку! Отак її! — Кинулась на шию Сергія, міцно пригорнулась і дзвінко, соковито поцілувала. Після зареготалась, аж луна покотила долиною.
— Не моя… Не смію. Інакше знав би, що робити, — сказав Володько.
— Не ваша. Дивись, яке моє-твоє. Ніби це мед. Розлижуть… А ми йдемо. Сергію? Йдеш? Мені ще до двора треба. Завтра бариня встане: «Макріно! Оп'ять за парнямі бєгала! Сматрі в міня!» Ха-ха-ха! Добраніч!
— Мокрино! Куди? — крикнула Наталка. Але Мокрини вже не було. Зірвалась, гукнула Сергієві «лови» й побігла в місячний туман здовж річки. Сергій також побіг за нею…
І ось вони самі. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому місці, де були у вербну суботу… Думки пролітають, крутяться. Що сказати? Сталося це несподівано, як і все, що цікаве. Підступив до Наталки й взяв її за руку. Не вирвала, навіть не поворушила. Від цієї близькості, від хвилювання, від непевності його рука затремтіла.
Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очі, яки і так в темноті не було видно, і мовчала. Та мовчанка ще поглиблювала інтимність, родила надію, а одночасно творила ледве помітну непевність. Варто тільки потягнути за руку, пригорнути і все… А як образиться? Сполохається? Втече? Ні. Нема сили. Коли б це Ганка чи яка інша. Ця зовсім відмінна, й не може робити з нею так, як радила Мокрина. Він знає, але не може. Руки відмовляють послуху. Серце міцної б'ється в грудях… Почуття набралися повні груди. Ціле тіло в його владі й навіть язик не хоче повертатися… Але не видержав:
— Наталю! — Це був майже шепіт, а хотів сказати твердо.
— Що? — подібно вирвалось у неї…
— Я вас… — слово урвалось на середині. Заплутався язик. Але все-таки доказав виразно:
— Люблю.
Хвилина тиші. Великої, напруженої… Що він сказав? Що вона? Від серця догори напливає повінь і, здається, з нею підноситься само серце. В очах туман.
— Кажете правду? — ледве чує слова, що майже так само звучать, як його власні.
— Дуже велику…
А на це мов луна, з туманної далечини прилетіло:
— І я вас…
Зненацька стало ясно в його душі, голові, очах. Здригнувся… Впало слово, мов щось гаряче… Боже мій! Це ж значить… Це… Значить, воно є. Все є. Значить, можна її пригорнути й загорітись… Огнем, сяйвом, щастям…
Від неї почув глибоке, кілька разів розірване зітхання. Вона підняла голову. Бачив її обличчя зблизька. Схвильоване, поважне й щасливе. Щастя видно на ньому. Навіть при місяці. Очі поблискують, широкі такі, відкриті, ясні й глибокі. Заглянув у їх глибини, і йому захотілось підняти її, бігти з нею й співати пісню. Так весело на душі, так багато сили в грудях, так неуявно багато навкруги життя.
Слова, півслова, питання, відповіді. Місяць все плив і все догори. Ніч, десь пісня, срібний туман… Могло б це тягнутись у вічність, коли б так треба було…
Вертаючись долиною повз криницю, Володько весь час повторював:
— Ось воно те справжнє! Прийшло!
Все навкруги: і місяць, і зорі, і дерева — все то щастя, щастя й щастя. От яка ніч… Вдивіться в неї… Ах, що й казати!
Ступав широко, легко… Ніс у собі ще тепло дівчини, її ім'я звучало в ухах. Вибіг нерівною, кам'янистою дорогою під гору й тут на перехресті доріг зустрів… Йона.