Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
І це помічають інші. Вони зустрічаються вечором у читальні. Вони разом грають. Часом вони непомітно сходяться й щось говорять. Ілько уважно слідкує за своєю сестрою… Він знає її. Може бути погано…
Ще гірше з Ганкою. Вона також ходить до читальні, але чому Володько уникає її? Чому відмовляється провести? А як проводить, чому такий байдужий і холодний? Колись того не було…
Але Ганка розумна й горда дівчина. Вона не хоче виявити своїх сумнівів. Вона тільки іноді каже:
— Володьку. Ти мене вже не любиш. Правда, ні? Ну, скажи… Це ж правда…
Що їй відповісти? Мила, добра, весела Ганка. Знає її від дитинства. Любив її. Ходив з нею прилюдно.
— Не кажи так, Ганко, — говорить він. — Не кажи так…
— Але то ж правда, — налягає вона…
— Ні.
— Можеш забожитись?
Починає говорити їй про все, що разом пережили. Згадує минуле. Як може її не любити?
Вона слухає уважно, не перебиває… Увага її аж надто велика. Так, ніби хоче вловити в тих словах все, що між ними заховане. А потім каже:
— Вірю. Ти любиш мене… Але ти мене не кохаєш. Ні, ні… Мовчи!
Після цього й сама мовчить. Він також не знає, що сказати…
— Ах! — зрезигновано перериває мовчанку Ганка… — Інакше й не могло бути…
Ці слова найбільше ранять Володька. Він спокійно, але певно каже:
— Не можу себе перемогти. Я, Ганко, інший. Не такий, як всі. Мене навіть і любити не слід…
Ганка довго мовчить. Передумує слова, що вирвались у Володька. Потім, ніби сама до себе, каже:
— Але… Володьку! Я тебе так люблю… Так люблю! Ти, може, не віриш. Але скажи мені: «Ганко! Скоч у ту річку!» Скочу! Я не знаю… Сама не знаю, що це таке… Я знаю, що ти зо мною не будеш, що ти… Ах, цього навіть не хочу висловити… Ти знайдеш собі іншу, не таку просту… Я проста і… дурна. Так.
У неї на очах з'являються дві сльозинки, відриваються й спадають. Голос її тремтить.
Після таких слів Володько ніяк не може сказати їй правду. у нього не стає відваги. Йде з певним наміром сказати, а вертається ще з більшою непевністю, ніж було до цього часу.
Тимчасом ішли проби вистави. Треба знову дозволу. Володько дуже був вдоволений, що цю справу взяв на себе пан Рона. Той найняв підводу, парадно одягнувся… їхав на високо вимощеному й застеленому килимами возі. Вернувся з добрим настроєм, повний надії.
— Дозвіл буде, — казав він урочисто.
Це всіх підбадьорило. Праця пішла ще жвавіше. На селі рух. Під вікнами читальні товпляться люди. Один Йон був завжди насуплений і невдоволений.
— Що з тобою? — витає його Володько.
Йон замість відповіді сплюнув набік. Потім вирік:
— Ет… Все те дурниця!..
— Що дурниця? Чому дурниця?..
— Бо дурниця! — казав він рішуче й сердито. — Вистава! Велике діло! Поможе це нам, як мертвому кадило.
— Але ж, Йоне! Хіба ти не бачив, що творилось минулої осені? Ту радість, те захоплення… То не була вистава… То було свято. Ти ж бачив…
— Ну, й що ж?.. Бачив! Тобі свято… Нам гнуть карка, а ти свято… — І Йон презирливо глянув на Володька.
— Йоне. Кажу тобі! — рішуче проговорив Володько. — Це людей ушляхетнює, вчить. Люди бачать, крім будня, щось інше. їх думки збуджуються, голови думають…
Йон розреготався.
— Ушляхетнює… Ха-ха-ха! Нам не шляхетності, а сили треба. Сили! Не розумієш? А ще й вчився!
— Ну, як собі хоч… Я не можу відняти народові крихту розради. Це роблять всі… Хочу сказати, всі народи, що звуться культурними. А з тим самим народ росте! Так, так… Можеш не кривитися. Росте й потужніє! Вростає в силу…
Так і розходились. Володько на своєму, Йон на своєму. Не розумілися. Йон відмовився грати на сцені. Добре. Може не грати. Натомість Йон все ходить до Крем'янця та збирає біля себе різних хлопців. Він щось говорить з Никоном. Никон приходить раз до Володька й швидко, спльовуючи через зуби, розповідає:
— Знаєш? Той Йон… (чвиркнув). Він мені говорить: заложім комуністичну ячейку. «Що за ячейка?» — Така, кажу. каже, мала група людей. Як ти думаєш? Сергій не хоче…
— І я не хочу, — просто відказав Володько.
— Ну, але… (Никои мнеться). Там, за границею… Йон там був…