Пригоди Вернера Гольта

У Гундель був стурбований вираз обличчя.

— Але ж він говорив щиро, Горст!

На чолі Шнайдерайта враз з’явилися зморшки. Він провів вказівним пальцем між коміром і шиєю, так наче сорочка раптом стала йому затісна.

— Ну, гаразд! — Він сів, підсунув до себе розкриту книжку і підпер голову руками. — Отже, ми зупинились на найманій праці… «Середня вартість найманої праці — це мінімум заробітної плати, тобто сума вартості продуктів харчування, що необхідні…» — Він зиркнув на Гундель і продовжував читати, але через хвилину знову підвів погляд. — Ти ж зовсім не слухаєш! Якщо ти не зосередишся, то нічого не зрозумієш! — Він одсунув убік книжку і подався вперед, поклавши на стіл свої жилаві, нервові руки. — Ти рада, що він знову тут. Признайся! Ти просто не тямиш себе від радості!

Обличчя Гундель стало ще серйознішим. Вона обома руками пригладила волосся.

— Так, я рада! — відповіла вона.

Шнайдерайт устав.

— Завтра ти їдеш на конференцію, — сказала Гундель, — де говоритимеш про те, що молодіжні комітети повинні об’єднатись, щоб молодь мала змогу ще активніше допомагати в подоланні розрухи. Правда ж?

— Скажи прямо: ти хочеш залучити до нашої роботи Гольта! — вигукнув Шнайдерайт. Він уперся обома руками в стіл. — Що тебе зв’язує з цим Гольтом? Чому ти так зраділа?

— Я зраділа за нього, — відказала вона, бо не хочу, щоб він загинув. Не хочу цього й задля самої себе. Невже краще буде, коли я червонітиму від сорому, згадуючи людину, про яку колись мріяла вві сні й наяву?

Шнайдерайт випростався.

— Так, мріяла! — повторила Гундель. її голос звучав глухо і схвильовано. — Ти тільки подумай: мені тоді було п’ятнадцять років. Я відчувала страх, завжди тільки страх. Ночами я плакала від того, що живу. І все в мені захололо від ненависті до людей, які мали мене за якусь нікчему. І тут з’явився Вернер. Завдяки йому я знайшла притулок у Гомулок. Гольт допоміг мені відчути себе людиною. Я розповіла йому все про себе. Вперше після смерті матері я відчула, що хтось турбується про мене. В моїх вухах іще й досі бринять його слова: «Аби лише з тобою нічого не сталося…» Мені хотілося жити лише задля нього, і коли він шепотів мені на вухо: «Ти мені подобаєшся, ти наче фея», — я зовсім втрачала волю, але він сам оберігав мене від себе.

Шнайдерайт, дивлячись кудись повз неї, кивнув.

— Це був сон, — продовжувала Гундель. — Але нині все по-іншому. Мені минуло сімнадцять, я починаю жити по-справжньому. Я день у день бачу й чую щось нове, і в мене голова йде обертом. Доктор Гаген читає мені лекції, а Бльом постійно засипає всякою всячиною, адже він так багато знає. Професор взагалі все знає, крім політекономії. Ти також читав більше за мене і тепер уже вивчаєш «Селянську війну в Німеччині», тоді як я і досі сиджу над «Юним марксистом». Я ще тільки мушу знайти своє місце в житті.

Гундель підійшла до Шнайдерайта. Поклавши руки йому на груди, вона підвела голову і сказала:

— Будь ласка, май терпіння!