Чвара королів

— Аби ж цей хоробрий малий лишився живий. — Серсея обернулася до його брата Озфрида, вищого, суворішого, з вислими чорними вусами. — Слухаю?

Озфрид мав на своєму чорному волоссі сталевого шоломця з відкритим лицем, і лице те було похмуре.

— Ваш-милість, — тихо мовив він, — хлопці схопили машталіра та двох покоївок. Ті хтіли вибратися потерною з трьома королівськими кіньми.

— Ось і перші зрадники сього вечора, — мовила королева, — та на жаль, не останні. Хай про них подбає пан Ілин. А голови настроміть на шпичаки коло стайні задля застереження.

Вояки пішли, а Серсея обернулася до Санси.

— Ось тобі ще одна наука. Вчи її, якщо сподіваєшся сидіти на престолі коло мого сина. Будеш милосердною такого вечора, як оцей — і зрада вигулькне навколо тебе рясно, наче гриби після дощу. Єдиний спосіб втримати вірність своїх людей — це примусити їх боятися тебе більше, ніж ворога.

— Я запам’ятаю, ваша милосте, — відповіла Санса, хоча її вдома навчали, що любов — певніша стежка до вірності людей, ніж страх. «Якщо колись стану королевою, то зроблю так, щоб мене усі любили.»

Після салату подали крабовий пиріг, а далі — баранину, печену з цибулею та морквою, у мисках з вибраних окрайців хліба. Лолиса їла надто швидко, її знудило, і вона виблювала на себе та сестру. Князь Гиліс кашляв, пив, кашляв, пив, і зрештою відійшов до сну. Королева з огидою зиркнула на його обличчя у мисці та руку в калюжі вина.

— Боги, напевне, божевільні, якщо подарували чоловічу стать такому, як він. А я була божевільна, що вимагала його звільнення.

Озфрид Кіптюг повернувся, розвіваючи кармазиновою киреєю.

— Там нарід на майдан збрівся, ваш-милість. Питається порятунку в замку. Не посполиті, прошу пані королеву — багаті купці та всякі такі.

— Накажіть їм піти по домівках, — мовила королева. — Якщо не підуть, хай арбалетники вб’ють кількоро зі стін. Вилазок не треба. Забороняю відчиняти браму за жодних обставин.

— Слухаю, ваш-милість. — Кіптюг вклонився і хутко зник.

Обличчя королеви було жорстке та сердите.

— Якби ж я могла сама піднести меча до їхніх ший! — Вона проказувала слова дедалі менш розбірливо. — Коли ми були малими, я та Хайме, то так скидалися одне на одне, що нас і пан батько не відрізняв. Інколи ми жартома перевдягалися у одяг один одного та цілісінький день так ходили. А потім Хайме подарували першого меча, а мене лишили без меча. Пам’ятаю, як я питала: «А що мені?». Ми були такі схожі… я не розуміла, чому до нас ставляться по-різному. Хайме вчили битися мечем, списом, булавою, а мене — посміхатися, співати, розважати чемною розмовою. Він був спадкоємцем Кастерлі-на-Скелі, а мене мали продати якомусь незнайомцеві, наче коняку, щоб новий хазяїн залізав на мене, коли схоче, а потім покинув заради молодшої кобили. Доля обіцяла Хайме славу та владу, а мені — місячну кров та виношування дітей.