Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
Раптом над Чорноводною пролунав гучний хряскіт — то камінь завбільшки з коняку впав просто посередині однієї з галер. «Нашої чи їхньої?» Крізь вихори диму він не бачив напевне. Клин розсіявся; кожен тепер бився сам за себе. «Час би вже й вертатися», думав Тиріон, а тим часом мчав уперед.
Сокира важко висіла у руці. Жменя вершників ще й досі слідувала за ним; решта загинула або розбіглася. Тиріон мусив боротися зі своїм конем, щоб тримати його голову на схід — великому лицарському огиреві вогонь був до смаку не більше, ніж Сандорові Клегану. На щастя, впоратися з конем виявилося легше, ніж з Хортом.
З річки виповзали обпалені та скривавлені вояки, викашлюючи воду, запинаючись і помираючи. Тиріон повів свою спиру крізь них, даруючи швидку смерть тим, хто мав сили стати до бою. Війна стиснулася до ширини зорової щілини його шолома. Вдвічі більші за нього лицарі тікали або гинули від його руки. Всі вони здавалися Тиріонові дрібними та переляканими.
— Ланістер! — волав він, вбиваючи. Рука його скривавилася до ліктя і блищала у сяйві з річки. Кінь його знову став дибки, а сам Тиріон струснув сокирою до зірок і почув за собою клич:
— Півпан! Півпан!
Тиріон почувався, наче п’яний. «То ось вона яка — лихоманка битви.» Тиріон сам відчував її уперше, хоча досить наслухався від Хайме, як затьмарюється відчуття часу, як сам час начебто сповільнюється і навіть спиняється, як зникає минуле й майбутнє, лишаючи тільки нинішню мить, як зникає страх, як зникають думки і навіть твоє тіло.
— Ти не відчуваєш ані ран, ані болю в спині від ваги обладунку, ані поту, що біжить просто в очі. Ти позбавлений почуттів, думок, ба навіть самого себе. Лишається тільки бій, тільки ворог — спершу один, потім другий, тоді ще і ще. Ти знаєш, що вони злякані та втомлені, а ти сам — ні. Ти один живий, а навколо смерть, та їхні мечі рухаються так повільно, що ти можеш танцювати навколо них і сміятися.
«Лихоманка битви. Я — половинка чоловіка, п’яна від різанини. Ану ж спробуйте мене вбити!»
І вони пробували. Набіг ще один списник; Тиріон відрубав йому вістря списа, тоді долоню, тоді руку по плече, витанцьовуючи конем навколо. Якийсь лучник без лука тицьнув у нього стрілою, наче ножем. Огир вдарив стрільця копитом у стегно, зваливши додолу, а Тиріон зареготав рвучко і хрипко, наче пес загавкав. Він промчав повз устромлену в болото корогву — одне зі Станісових полум’яних сердець — і розрубав держално навпіл одним ударом сокири. Звідкілясь узявся лицар, почав трощити його щита обіручним мечем, аж доки хтось не пхнув його кинджалом під пахву. Мабуть, то був хтось із Тиріонового загону — сам він не побачив.
— Здаюся, пане! — вигукнув хтось інший далі вздовж річки. — Я здаюся вам, пане лицарю! Ось запорука, осьде, тримайте.
Воїн лежав у калюжі чорної води і простягав рукавицю зчленованої сталі на знак здачі в полон. Тиріон мусив нахилитися, щоб її взяти. Але тут над головами спалахнув горщик шал-вогню, розсипаючи зелене полум’я. У раптовому світлі Тиріон побачив, що калюжа — червона, а не чорна, і рукавиця містить в собі руку лицаря. Тиріон жбурнув її назад, а лицар безпорадно і безнадійно скиглив далі:
— Здаюся! Я здаюся, пане…
Тиріон вдарив острогами і ринув геть від нього.
Ворожий щитник ухопив повід Тиріонового коня і вдарив просто у обличчя кинджалом. Тиріон відбив клинок убік; сокира його миттю вгрузла у вояковій шиї. Поки він її витягав, очі вловили збоку білий спалах. Тиріон обернувся, гадаючи, що то пан Мандон Мур знову зайняв своє місце, та побачив іншого білого лицаря. Обладунок пан Балон Лебедин мав такий самий, але на ладрах коня були зображені чорний та білий лебеді його дому в протистоянні. «Він вже не білий лицар, а плямистий», мимоволі подумав Тиріон, бо пан Балон був заляпаний з голови до ніг кров’ю і закіптюжений димом. Лицар махнув уздовж річки буздуганом, до кулі якого пристали шматки кістки та мозку.
— Подивіться-но, пане Правице!
Тиріон розвернув коня і зиркнув уздовж Чорноводної. Потік в глибині лишився чорним та сильним, але на поверхні річка перетворилася на водокрут крові та полум’я. Небо виблискувало червоним, жовтим, пронизливо-зеленим.
— Що таке? — спитав Тиріон. А тоді побачив сам.
Вбрані у залізо щитники та списники вибиралися з розбитої галери, що врізалася у пришиб. «Скільки ж їх тут! Де вони взялися?» Прижмурившись на дим та сяйво пожеж, Тиріон простежив очима їхній шлях назад до річки. Там збилися докупи двадцять чи більше галер — точного рахунку він скласти не зміг. Весла кораблів були схрещені, короби зчеплені линвами з гаками і насаджені на тарани один одного, потрощений риштунок сплівся у одні тенета. Один великий думбас плавав дном догори між двома меншими кораблями. Вже непридатні ані для битви, ані для плавання, кораблі скупчилися так тісно, що стало можливо перетнути Чорноводну, стрибаючи з одного на інший.