Чвара королів

Він побачив, як іще один коріб думбаса, набитий ягідками короля Аериса, охопило жадібне полум’я. Посередині річки виріс новий водограй нефритово-зеленого вогню — такий яскравий, що довелося прикрити очі. На воді танцювали струмені полум’я заввишки у тридцять чи сорок стоп, сичали, тріщали й вихилялися на всі боки. На якусь хвильку часу вони навіть заглушили вереск. У воді плавало кількасот людей — вони тонули, горіли або намагалися робити і те, і те одночасно.

«Ти чуєш їх, Станісе? Ти бачиш, як вони горять? Це і твоя робота, не тільки моя.» Тиріон знав, що десь там у рухливому скупченні людей за Чорноводною є й Станіс, і він усе бачить. Станіс ніколи не мав спраги свого брата Роберта до битви. Він очолює її ззаду, зі сторожового полку — майже так само, як князь Тайвин Ланістер. Зараз він, напевне, сидить на огирі, вбраний у блискучу лицарію, з вінцем на голові. «Варис казав, що вінець той — з червоного золота, а вістря зроблені у подобі язиків вогню.»

— Мої кораблі! — заволав ламким голосом Джофрі знизу з муру, де він ховався за зубцями разом з вартою. Його шолом оздоблював золотий королівський обруч. — Онде горить мій «Бережанин», «Королева Серсея», «Відданий». А он, дивіться, «Морська квітка»!

Він вказував своїм новим мечем туди, де зелені язики лизали золотий коріб «Морської квітки», наповзали на її весла. Керманич саме повертав її угору течією, але не досить швидко, щоб уникнути шал-вогню.

Тиріон знав, що корабель приречений. Але іншого способу не було. Якби назустріч їм ніхто не вийшов, Станіс відчув би пастку. Стрілою можна цілити, куди захочеш, списом теж, і навіть каменем з метавки, але шал-вогонь має власні примхи. Коли випустиш його на волю, то вже не заженеш під владу звичайних людей.

— Нічого не поробиш, — казав він небожеві. — Наш флот однаково був приречений.

Навіть згори зубця — Тиріон був надто малий, аби дивитися поверх огорожі, тому наказав його підняти — з-за полум’я, диму та безладу битви він не міг бачити напевне, що відбувається внизу річки під замком. Але в своїй уяві Тиріон передивився це вже тисячу разів. Брон батогами примусив волів зрушити коливороти тієї самої миті, коли головний корабель флоту Станіса проминув Червоний Дитинець. Ланцюг був неймовірно важкий, і величезні коливороти оберталися поволі, зі стогоном та гуркотінням. Поки перший блиск заліза стане видно під водою, до річки мав зайти вже весь флот узурпатора. Ланки капотітимуть водою, тьмяно блищатимуть від намулу, одна за одною з’являтимуться на поверхні, аж поки весь ланцюг не натягнеться, мов струна. Король Станіс завів свої кораблі до Чорноводної, але назад їх вже не виведе.

І все ж деяким вдалося втекти. Річкова течія — штука хитра, і шал-вогонь не розподілився так рівно, як Тиріон сподівався. Головне річище палало, як навіжене, але немало мирійців дісталися південного берега, на вигляд неушкодженими. Принаймні вісім кораблів пристали під міськими мурами. «Ну, якісь пристали, а якісь викинулися — байдуже. Головне, що вони висадили людей.» А ще гірше — велика частина південного крила перших двох ворожих шерег вже знаходилася значно вище за течією, коли вибухнули два думбаси з шал-вогнем. Станісові лишилося, за приблизним підрахунком, тридцять чи сорок галер — цілком досить, щоб перевезти усе військо, щойно воно відновить мужність та послух.