Тисячолітній Миколай

Господар поскаржився на ґрунти. Це не те, що в казковій Україні, про яку він багато чув. Доводиться багато витрачати на добрива. Вони самі готують компост (весь гній бродить в бетонованому резервуарі, і газ, який утворюється при цьому, йде на опалення приміщень і для кормокухні), хімічні добрива доводиться купувати. Урожай? Облік тут вівся на бушелі, ми довго перераховували на центнери, в нас виходила якась фантастична цифра: 120 центнерів пшениці з гектара! На оцих суглинках — по сто двадцять центнерів! «Я ж казав: пропаганда!» — торжествував Півненко. Ми знову загинали пальці, рахували й перераховували, фермер повів нас до зерносховища, показав кілька лантухів ще торішньої пшениці. Зерно мовби таке, як і в нас, але чому ж навіть нашим чорноземам ще далеко до цих неймовірних урожаїв, уже не кажучи про суглинки! Півненко ще спробував покукурікати мені над вухом, вік би не чути й не бачити цього гавкуна, а тим часом хтось невидимий турчав мені на вухо з другого боку на мотив «Трьох танкістів»: «У советских собственная гордость, на буржуев смотрим свысока!..»

О, ці сталінські псалми, вірші і віршики, пісні й пісеньки, які не зоставили в наших головах жодної вільної клітини!

Додому ми поверталися так само, як їхали сюди. Морем до Хельсінкі, далі коротеньким поїздом до Ленінграда, а вже до Москви поїздом, сказати б, повнометражним. Коли ми з Оксаною сідали до свого купе, вагон видався мені порожнім. Двері всіх купе зачинені, жодного звуку, жодного шереху. Поїзд рушив, зелена Фінляндія, прощаючись, побігла за вікнами, щоб дати змогу Оксані влаштуватися як слід, я вийшов до коридору, двері сусіднього купе виявилися відчиненими, навпроти них біля коридорного вікна метлявся маленький чоловічок з жовтою сухою лисиною, сам теж такий сухий і невагомий, що йому доводилося широко розставляти ноги, щоб утриматися на місці. Чоловічок глянув на мене знизу вгору, щось сказав, здається, по-англійськи, я попросив: