Тисячолітній Миколай

Група була — шість чоловік. Ми з Оксаною, бородатий мовчазний археолог, майстер соціалістичного реалізму — столичний художник, що писав портрети вождів, як Веласкес — іспанських королів, молода єврейка, яка всю дорогу повторювала: «Ми — руські», і маленький журналіст, з надутими щоками, що мав прізвище Півненко, але я охрестив його Кукуріченком.

Від Москви до Хельсінкі ми їхали поїздом, що, звісно, не означає, ніби цілий пасажирський поїзд відправлявся з Москви до Фінляндії. Просто до ленінградського поїзда дочепили кілька вагонів, які вже в Ленінграді перечепили до локомотива, який мав перетягти їх через кордон. Нам з Оксаною, як подружній парі, дали квитки до вагона СВ з двомісними купе, решта їхала в звичайному м’якому вагоні, і молода єврейка знай повторювала: «Ми, руські, звикли до колективізму, тому чотиримісне купе для нас вигідніше, ніж двомісне». Одне слово, пропаганда всіх видимих і невидимих переваг радянського способу життя почалася в нашій дружній групі вже з Ленінградського вокзалу в Москві і з неабияким успіхом тривала впродовж усієї подорожі.

З фінської мови я знав тільки одну фразу: «Тупакойта, тюлі!» «Артилерія, вогонь!» Щойно ми перетнули кордон, мої мовні запаси одразу збагатилися. Судячи з написів, які можна було прочитати з вагонного вікна, у фінських словах було багато голосних звуків і просто неймовірна кількість таких літер, як «к» і «н», так що слово «Оксана» з цілковитим правом можна було вважати запозиченим з фінської, бо запозичили ж ми колись ще в часи Юрія Долгорукого коноплю, корж, лемішку, хміль і навіть таке «націоналістичне» слово, як «хата»!

На першій фінській станції, де зупинився наш коротенький поїзд, на пероні, мов у чеховській п’єсі, грав військовий духовий оркестр і прогулювалася сила-силенна людей, зодягнених так, ніби сюди висадилися десантом всі найпрославленіші паризькі будинки моделей для демонстрування останнього крику моди затурканим радянським громадянам, яким першим вдалося вирватися з-за непробивної залізної завіси.

Показувати нещасним жертвам жорстокого капіталізму свої широкі радянські штани мені щось не дуже кортіло, Оксана, злякано тулячись у куточку біля вікна, теж не виявляла бажання прогулюватися, ми сиділи тихо, як миші, приголомшені побаченим, забувши навіть слова Маяковського, які нам втовкмачували в голову мало не з першого класу: «У советских собственная гордость, на буржуев смотрим свысока».

В Хельсінкі представник фірми, яка нами опікувалася, повіз нас до готелю з тою самою назвою: «Хельсінкі». Гігантський номер, циклопічні меблі, на письмовому столі біблія фінською і англійською мовами і товстелезна телефонна книга. Оксана боязко, мало не навшпиньках переходила з кімнати до кімнати. Ліжко в спальні — міг би вільно качатися табун слонів, від дотику до вимикача спалахувала прихованими світильниками ціла стіна, з ледь відкритого крана у ванній кімнаті гриміли цілі ніагари води. Щоб хоч трохи підбадьорити Оксану, я взявсяза телефонну книгу.