Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— І якщо впустити в ці кола, що розходяться, скажімо, перо, як намальовано тут, від нього ж також підуть кола? Маленькі, майже непомітні... Але вони перетнуть ті великі...
Я спробував уявити те, про що він говорив. І відчув себе Вінні-Пухом з тонною тирси в голові. Від мене, здається, навіть запахло тирсою.
— Ти вважаєш, що це воно і є? — запитав я, втупившись у те, що вперто виглядало як дошка для гри в дартс.
Він кивнув. Очі в нього палали, наче в якого-небудь божевільного пророка. У такі моменти я підозрюю, що мене гіпнотизують.
— Якби ти був таким пером, куди б ти впав у минулому? Що ти змінив би?
Мені стало тоскно. Що я змінив би у своєму минулому, якби міг? Напевно, майже все. І навряд чи з цього вийшло б щось путнє.
— Надто часто довелося б падати, — відказав я. — І в надто багато місць.
— У тебе є лише одна спроба, — не заспокоювався він. — Одна-єдина.
— Тоді я не став би морочитися. Моє життя з однієї спроби не зміниш.
Він нарешті перестав мене гіпнотизувати.
— Ти не зрозумів, — сказав він, відвертаючись. — Твоє життя неможливо змінити. Воно наполовину прожите. Можна потрапити тільки на інше коло. Де будеш уже не зовсім ти.
— Тоді навіщо взагалі щось міняти? — не зрозумів я. — Якщо тут нічого не зміниться?
Клята краватка на той час так натерла мені шию, що хотілося тільки швидше піти. Здається, Сфінкс зрозумів мій стан.
— Пішли, — сказав він. — Бо ти весь червоний.
І ми пішли. Еріка того дня на виставці не було. А то я запитав би його про дещо.
Кінь
Коли ми їх побачили, то не відразу зрозуміли, що до чого. Тобто ми, звичайно, помітили, що хлопчисько добряче скидається на Сліпого. Але нам і на думку не спало, що це він і є. Тобто, я хочу сказати, ну хто б на нашому місці в таке повірив?
Гібрид
І ось одного разу Сфінкс з’являється не сам. Вилазить з машини, а потім відчиняє задні дверцята й вивуджує звідти це опудало. Хлопчиська років шести. У чорних окулярах. Худющого-прехудющого, і з якоюсь гидкою висипкою. Наші всі на вітрянку перехворіли, тому ми не паримося й навіть стараємося не звертати на нього уваги. Відразу видно, на кого він подібний. І ми відчуваємо зніяковіння, ніби підглянули, як хтось носить при собі портрет покійної дружини. Не станеш же про таке говорити вголос? Ми й не говоримо. Але діти відразу починають до нього лізти, бо він у своїх білих кедах і в майці з наклейками такий страшенно міський, що в них просто нерви не витримують. Вони оточують його й починають теревенити про його одяг, висипку та про те, що він, мабуть, не може й кроку ступити від страху, одним словом, дражнять.
Зовсім трохи. Я вирішую надерти їм вуха, бо з гостями так не поводяться, і вже підходжу до них, аж тут хтось — начебто меншенька Рудого — смикає його за рукав. І тут починається таке...
Кінь
У бійці окуляри з нього злетіли, і все стало очевидно. Будь-хто мав би здогадатися. Я хочу сказати, кожен, хто хоч раз у житті бачив Сліпого. Так мені здалося. Але я помилився. Москіт, наприклад, нічого не зрозумів.
— Ой! — сказав він. — Синочок Сліпого! Ні, ви погляньте, які подібні!
Я не став його переконувати. Він відтоді любить поговорити про спадковість. Про те, яка це сила.
Діти так засмутилися, дізнавшись, що билися з незрячим, що ми їх навіть сварити не стали.
Але свого хлопчиська Сфінкс відвів за сарай і дав йому там прочухана. Я, сказати по правді, не втримався, поткнувся туди до них, подивитися, що та як. І не тільки я. Рудий мене обігнав. Дивимося, Сфінкс стоїть, просторікує, а дітвак його чи то слухає, чи то не слухає, спокійний-преспокійний.
— Бідолаха Сфінкс, — шепочу я Рудому.
— Це з якого боку глянути! — відповідає Рудий роздратовано. — Тобі в дитинстві не читали лекцій про пристойну поведінку? Тебе від них не нудило?
— Ну а ти що зробив би на місці Сфінкса? — питаю я.
— Похвалив би за мужність, — відповідає Рудий, не замислюючись. — За те, що вміє за себе постояти.
— Хто? Він? — шоковано перепитую я. — Його за таке хвалити? Ось його?
Рудий дивиться на мене якось дивно. І питає, справді я дурень, чи прикидаюся.
А що відповіси, коли тобі відверто грубіянять? Я, звичайно, відразу пішов звідти.
Рудий
Після того, як усіх бандитів уклали спати, Кінь зліз з телефону, а я перестав нервуватися, уявляючи рахунок від телефонної компанії, який надійде після його задушевної балаканини з Лері, словом, коли все стихло, й ми зі Сфінксом залишилися на веранді самі, я запитав його, де він відкопав цього хлопчиська.