Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Свого часу я збирав нотатки про Сплячих, а потім перестав. Надто це було важко — думати про них, уявляти їх. Легше мати справу з живими або зі справді мертвими.
Кінь
Ні, ніхто з нас не їздив їх провідувати. Бо який у тому сенс? Навіть Рудий цього не робив. Спочатку не їздили, бо ми від усіх ховалися, а потім завжди було надто багато справ. Та й не хотілося, щиро кажучи. Ми знали про них, де хто, і так далі, але щоб їздити туди — такого не було.
Чорний
Чесно? Мені нема діла до Сплячих. Я навіть не стану вдавати, наче побиваюся за ними. То був їхній вибір і їхнє рішення, і менш за все я налаштований тягатися до них із букетами хризантем та розводити навколо небіжчиків сентименти. Бо вони небіжчики, якщо дивитися правді в очі. Живі трупи, яким начхати на будь-які знаки уваги з мого боку. То заради чого ламати комедію?
Рудий
Я іноді відвідую їх. Звичайно, без квітів. Чому б і ні? У мене навіть є спеціальний дозвіл. Раніше я цього не робив, бо не хотів, щоб через мене вийшли на решту, адже за «сонями» велося постійне спостереження. Але тепер, коли всім на них начхати, я роблю це з задоволенням. І ніякої патології в цьому не бачу. Нічого страшного в них нема. Вони не всихають, не зіщулюються, вони взагалі не схожі на трупи. До того ж завжди цікаво навідатися до старих друзів. Хлопцям я про це не розповідаю. Вони можуть вирішити, що зобов’язані мене супроводжувати, або почнуть картати себе через те, що їм цього робити не хочеться. Усе це ні до чого.
Куряка
Лері та Спиця живуть у передмісті. Він співвласник авторемонтної майстерні, де колись починав як помічник, вона — домогосподарка. У них двоє дітей, старша дочка недавно вийшла заміж. Я був на весіллі, подарував молодятам картину. Правда, не свою. Мої рідко кому подобаються. Весело було спостерігати за личком нареченої, поки мій подарунок розгортали, й бачити полегшення, яке відбилося на ньому, коли пакунок нарешті розгорнули.
Ми з Лері ніколи не розмовляємо ні про Сплячих, ні про зниклих. Ми до краю компетентно й дуже дружньо мовчимо на ці теми, коли зустрічаємося. Зате часто говоримо про інших співзовнішників, і він завжди має про що мені розповісти, бо Лері в міру своїх сил намагається не втрачати їх з поля зору. Вони з Конем, як і раніше, дуже близькі, хоча Кінь так і залишився в общині (секті, якщо казати відверто), яку заснували ті, котрі виїхали в автобусі, та Долучені. Добиратися туди — мука, одначе Лері здійснює цей подвиг щомісяця. «В ім’я дружби», — ось як він каже.
Спиця
Я ніколи не була проти старих друзів. Ніколи не забороняла чоловікові ні з ким бачитися. Просто на нього дуже діють такі зустрічі. Він потім тижнями ходить сам не свій, ніби захворів або ніби щось трапилося. А я — мати, я повинна думати про дітей. Мені зовсім не хочеться, щоби про них говорили, що їхній батько жив у тому самому місці... Ну, ви розумієте, про що я. Я сама звідти й зовсім цього не соромлюся, але не вважаю, що про такі речі треба говорити зі сторонніми. Ніхто не скаже, ніби я не така, як усі, я звичайна жінка, а це саме те, чого потребують діти, — звичайні, нормальні батьки. А щодо общини... Це не те місце, куди я стала б навідуватися, якщо когось цікавить моя думка. І не ті люди, з якими стала би спілкуватися.
Гібрид
Та заради бога, нікого ми не чіпали! Просто Рудий вирішив, що треба підтримати Сплячих. Принаймні тих, хто зовсім безхазяйний. У кого немає ніякої рідні. Бо хіба мало що? І ми збирали гроші. Справи в нас йшли непогано, ми могли б обійтися своїми силами, але подумали, що, може, й інші з колишніх захочуть приєднатися. Нічого поганого. А Спиця повелася так, ніби ми з’явилися їх грабувати. Віднімати останнє. Адже живуть вони непогано. І це ми допомогли їм на самому початку, коли вони ще нічого не розуміли в Зовнішності, пара дурних-закоханих! Але добре, не варто про це... Лері приїжджав потім вибачатися, привозив якісь гроші, але ми нічого в нього брати не стали. Бракувало ще, щоб за ним з’явилася Спиця та зажадала все назад!
Куряка