Борва мечів

— Страхолюдної пущі. — Пилос підкреслив слова кінчиком пальця.

— …страхолюдної пущі. На нього… напали?

— Так.

Задоволений собою, він продовжив нелегку путь крізь літери.

— Інші… інші птахи прилітали відтоді, без листів. Боїмося, що… Мормонта з його… запоном… ні, загоном! Боїмося, що Мормонта з його загоном знищено…

Раптом Давос зрозумів, що саме він читає, перевернув листа і побачив, що віск печатки — чорний.

— Це лист від Нічної Варти. Маестре, чи бачив цього листа король Станіс?

— Я приносив його князеві Алестеру, щойно прилетів крук. Тоді ще він був Правицею і, здається, обговорював листа з королевою. Коли я спитав, чи не буде відповіді, князь мені порадив не казати дурниць. «Його милості не вистачає війська битися у власних битвах. Бракувало ще марнувати людей на дичаків!» — такі були його слова.

Певно ж, маестер мав рацію, та й слова про «п’ять королів» напевне б розгнівали Станіса.

— Лише той, хто помирає з голоду, прохатиме хліба в жебрака, — пробурмотів Давос.

— Перепрошую, пане?

— Це мені колись дружина казала.

Давос застукотів обрізаними пальцями по столі. Коли він уперше бачив Стіну, то був молодший за нинішнього Девана і служив на кораблі «Морський кіт» при капітані Роро Ухорисі — тирошійці, відомому по всьому вузькому морі як Сліпий Байстрюк, хоча він не був ані сліпий, ані уроджений поза шлюбом. Роро подолав шлях повз Скагос у Тремтливе море, відвідав кількасот маленьких заток, де ніколи раніше не бачили торговельного корабля. Він привіз туди залізо: мечі, сокири, шоломи, добрі кольчуги, а брав за них хутром, коштовною кісткою, бурштином та обсидіаном. Коли «Морський кіт» повернув на південь, черево його трохи не репало. Та в Тюленячій затоці їх запопали три чорні галери і повели до Східної Варти. Увесь крам було втрачено, а Байстрюк за продаж зброї дичакам втратив і голову.

Давос торгував зі Східною Вартою за тих часів, коли перемитничав на морі. Чорні братчики були лютими ворогами, але справними покупцями — якщо, звісно, не дратувати їх недозволеним товаром. Утім, хоча грошиками він їхніми не гребував, але й не забував, як голова Сліпого Байстрюка котилася чардаком «Морського кота».

— Я стрічав дичаків, коли був зовсім молодий, — розповів він маестрові Пилосу. — Злодії вони вправні, а торгуватися геть не вміють. Пригадую, один забрав дівчину, що служила нам на кораблі, та втік разом із нею. Але загалом вони люди як люди — одні злі, інші добрі.

— Люди є люди, — погодився маестер Пилос. — Чи не повернутися нам до читання, пане Правице?

«Так, я — Правиця Короля.» Станіс величав себе королем Вестеросу, та насправді був хіба що королем Мальованого Столу. Він тримав за собою Дракон-Камінь та Штормолам, так-сяк підтримував хиткий союз із Саладором Сааном, але на тому його господарство і кінчалося. Як Варта може прохати його про допомогу? «Вони, мабуть, не знають, яка нікчемна його сила, яка пропаща його справа.»