Крига. Частини ІII–ІV

Я вибіг на вулицю, поспіхом сховавши малюнок. Лило наче з відра. Я вирушив на схід, маючи намір повернути на першому ж перехресті на південь. На перехресті почулися постріли; пробігли люди, ховаючись за виступами й рогами. Після катастрофи Собору слід чекати неспокійної ночі, троцькісти будуть намагатися скористатися цією нагодою. Я пішов обхідним шляхом, через Большую та Ивановскую. У зруйнованому пасажі Второва ховалася група озброєних кіннотників з зарядженими ґвинтівками під накидками, які тільки й чекали знаку до атаки. Я не знав, чи це ще лєнінці, чи форпост уже якихось інших історіоробів. Було надто темно, тож навіть без дощу, який періщив в обличчя, можна було розгледіти лише анонімні силуети, тіні на тінях.

І так вулиця за вулицею. Хтось за кимось женеться, хтось у когось стріляє, хтось когось кличе крізь бурю… Лубум, лубум, лубум! У хмарах над Іркутськом кресонула блискавка, я побачив, що стою перед будинком Фізичної Обсерваторії Імператорської Академії Наук. Позаду в місті революціонери все ще запально стріляли, поцілені верещали, плакала дитина, панічно іржав кінь. Лубум, проходило крізь землю здригання від ударів Молота Тьмідини. Я увійшов усередину.

Головна зала Обсерваторії тріснула навпіл, уся західна сторона лежала в руїнах. Я ступав по румовищах, спираючись на ціпок. Важко зорієнтуватися у напівтемряві… Я запалив сірника. З відлущеного фраґменту фрески на мене поглянуло оленя, котре розглядало себе в зеленому озерці. Лубум! Чому ніхто не вимкнув прототипу доктора Тесли? Він і б’є отак усі ці роки після його втечі. Може боялися пекельної машини? Через звичайне марновірство? Саша не розповідав, що тут далі сталося: він уже не вертався сюди після падіння Цитаделі. А, прецінь, сама лише апаратура тут містить пуди тунґетиту!

Я не входив у темні коридори, у викручені в німій істериці двері в потрісканих стінах. Пітьма й тиша: занедбаний храм науки. По кутках журяться духи теслектрики й післяóбрази лютих. Чутно тільки дощ, який цюркотить рясними потоками. Щось прошмигнуло в темряві, зашурхотіло, запищало. Я не запалив наступного сірника. Кіт? Миша? Пацюк? А може, тут живуть якісь бродяги, може, сховалися від вуличних боїв інші люди.

Я зіп’явся на завал висотою до половини грудей і зістрибнув на інший бік. Вихід на подвір’я заступав гігантський стос дрібного сміття, міцно склеєного грязюкою і жорствою. Довелося б хіба що попід одвірком навкарачки протиснутися, прочовгати. Я повернувся до повороту, ввійшов у бічну залу; якщо пам’ять мені добре замерзла, це було приміщення за складом Тесли, де він випробовував свою чорну котушку, — у довгій стіні тут мали б бути два вікна, що виходять у двір. Я стукав по стіні ціпком, лічачи кроки від кута. Нарешті рама, — але шиби відсутні: осідаючий будинок випхав мороскло із лутки. Я натиснув, — віконниця зірвалася із завіс. Лубум. Я визирнув у двір. Шшшшшшшшшш.