Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Але! Не сумуйте марно, товарищ, я міг бачити, міг не бачити, міг забути — хоча такої красавицы я б не випустив із пам’яти. Ну, треба запитати відповідальну особу. Иди, иди, розпитаємо в старшої сестри, вона, врешті-решт, усіх охочих попрацювати в больнице мала б знати.
Тож ми вирушили на пошуки старшої сестри: поранений комуніст несподівано отримав нову бойову місію і кинувся до праці з революційним завзяттям. Ми зашли спершу на четвертий поверх, де зазвичай перебувала перша старша сестра, а там нас відіслали до хірургії. У хірургії панував більший, ніж зазвичай, хаос (як негайно запевнив мене лєнінець, сам дещо приголомшений). Мало того, що ніхто нічого не знав: усі були, до того ж, понадміру зáгнані, щоби втямити, чого сáме не знають. Міліція Комітету власне почала звозити жертви з Собору, повсюди було повно грязюки, крови й фізіологічних рідин барви грязюки. Адже Собор не обрушився у цілковитому ладі поваленого карткового будиночка. Фундаменти на розмороженому й підтопленому ґрунті запалися з одного боку, й на той бік «з’їхала» частина монументального храму, засипавши румовищем добрячу половину кварталу. Возами, на спинах коней і на тачках, й урешті на руках уцілілих сусідів — доправляли до «Святої Трійці» поранених, конаючих і мертвих, яких тільки лікар мав оголосити мертвими, щоби родичі повірили. Та й тоді вірили не одразу: неживі, а може, все ж живі. Я кружляв у цій бурі вигуків, плачу й людських траґедій із рисунком панни Муклянович у руках, як черговий родич випадкової жертви, приголомшений раптовим стражданням, стискаючи в сліпій надії святу ікону. Я намагався питати лікарів, сестер. Навіть якщо вони відповідали, то неуважно й із очевидним поспіхом. (Жоден із них Єлену не упізнав).
До вечора все трохи заспокоїлося. Товарищ коммунист прийшов почастувати мене махоркой і заявити про новий видатний план. Хто ще, окрім першої старшої сестри, обов’язково мусить побачити кожну людину, яка працює в шпиталі? Отож — спеціальний комісар, приділений Комітетом до шпиталю, який від імені Комітету виписує перепустки! А я знаю Васілія Пєтровіча ще з часів роботи кельнером, — запевнив мене мій лєнінець, — зараз ми справу залагодимо.
Ну то ми пішли до комісара Центросибири. Васілій Пєтровіч пораненого камрада справді упізнав, хоча й не виявив бажання пригадувати давніх їхніх приятельських стосунків. У відповідь на запитання, чи виписував він пропуск такій ото девушке, на прізвище Єлени Муклянович, або на будь-яке інше, він негайно почав допитуватися, примруживши налиті кров’ю очиці: а хто це? А хто отой, що питає? А из-за чего тревога такая? А чий політичний інтерес? А красавица — чому вона так по-буржуйськи на цьому образкý одягнена? Полька, га? Полька? І я вчинив щось дуже нерозумне, бо назвав Васілію Пєтровічу моє справжнє прізвище й справжні обставини справи. Проте було Літо, та й той від народження був не дуже метикуватий, — не асоціював, не впізнав, жодна світінь не обмалювала йому очевидности. Врешті-решт Васілій чесно вивчив автопортрет панни Єлени й заявив, що така громадянка ніколи не отримувала від нього бумагу, чи навіть бодай на неї схожа.
Я подякував, вийшов у коридор. Її немає серед живих. Я сплюнув у плювальницю рештки махорки. Малий лєнінець ще намагався мене втішати. Я сів на стілець біля білоокого вікна, випрямив уражену сколіозом спину. У больнице смерділо кислою хімією і старою кров’ю. Запліснявіла волога висіла у повітрі. За вікном дедалі голосніше тарабанив дощ. Спершись на підвіконня, я відчув, як холод віє крізь щілини в стіні, мене тягнуло до цього холоду. Стінами бігли звивисті тріщини, із них щирилися брунатні ясна цеглин і зуби покришеного будівельного розчину. Увесь Іркутськ валиться.