Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Як роблять такого чоловіка. Дуже простолінійно. Беруть кавалок намоченого пшеничного хліба. Коли намочений хліб вим’яти так, щоб вийшла з нього чотирирога штучка, то бий нею хоч об кам’яну долівку. Та рідко хто здогадується так вим’яти. Може в тому й щастя, що один вимне та й покине, а тоді другий. А тоді вже вбирають кавалок у піджак і в прасовані штани, ще й краватку чіпляють, і грубо-грубо з чотирьох вітрів книгами їй мозок натирають. Лежить старосвітська матінка боком на короткій лаві, лежить і крекче зрідка, а тоді вночі та й питається: чи щасливі ж ви, діточки, А син і одвічає; як же може, матусю, слов'янська людина та щасливою бути. Так скаже враз і вдруге. А тоді забуде. Кора на йому засохне та й засохне. Походжає по світлиці павичем, руками спину собі вигладжує, дорогий тютюн курить, а люди на велику його картину розглядаються-роздивляються. І засохне кора на йому засохне. А вже як засохне, звісно: черва в людині розвелася, гробачня. Ніхто не бачить, бо хто ж його променем просвітить. Наш шановний, наш шановний. Нема ради. Треба чоловіка розбирати, піджак-штани здоймити, скарпетки скинути, сорочку розщібнути, до ліжка класти. О Господи, сказав чоловік і провалився в сон.

Павло Палій (Павло Карпига) сказав: коня героєм вони на захід гнали, і заснув. Потім він прокинувся з відчуттям думки, що приснилась. Думка була щось така: зрозумійте й простіть речі, простіть найбільше речей, щоб обставини не так гостро йшли проти вас. Але мисль уві сні була куди легша, пробудження її виплощило. Він лежав деякий час, тримаючи себе за спітнілі груди, а тоді раптом почав реготати, вибухами. Він вигадав формулу для одного поета і сміявся з того, про що у формулі йшлося. Він реготав раз у раз, раптовими вибухами. Він реготав уже з того, що лежить оце в ліжку та регоче. Потім він згадав про якусь сміховину з-перед п’яти років і знов зареготав. Ніяк не міг пригадати, що тоді сталося між газетою і цензурою, але добре пам’ятав, що тоді було страшенно смішно, отож сміявся й тепер. У мене, либонь, гарячка, сказав він і заснув. Йому приснилося, що він ніяк не може взяти термометра з сусідньої кімнати, де спить Марта, він прокинувся і збагнув, що саме так. Тепер я людина, позбавлена ймення, сказав він шепотом. Він нарешті усвідомив, що само собою щось в його потилиці раз у раз повторює початок вірша або пісні, такий: