Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Він замовк і розкурив цигарку. Мені видалось, що маячить.
— Звичайно, це була якась галюцинація…
— Можливо, називайте її, як хочете. Але я це бачив своїми очима, так як тепер бачу вас. Я опинився потім в анґлійському шпитальному кораблі по дорозі до Гамерфесту. Товариші не дали мені загинути там, у борах. Оповідали мені, що я півтора місяця находився у предивному стані — спав і, коли прокидався, не володів собою, безупину щось верз якоюсь зіпсутою російською мовою, маячив, мене мали за божевільного. Тепер, на цьому кораблі для мене стало все ясно. Я відчув в одну хвилину, що я — українець, що я мушу бути на Україні, мушу битись за українську справу. Нічого іншого я не хотів знати. Але зрозумійте, що з Гамерфесту, де я жадав, щоб мене висадили, дістатись на Україну не було так легко. Взагалі це було неможливо. Я дібрався до Стокгольму, звідти до Гельсінкі, але це вже була остання фаза війни. Все було в руках червоних. Юденіч відбитий від Петербургу, большевики під Варшавою. Мене згодом інтернували лотиші, потім я опинився в Прусії також у якихсь таборах, працював, щоб якось жити в якомусь маєтку і під кінець 21-го року опинився в Гамбурзі. І зважте, страшна фатальність: я рвався як тільки міг на Україну, шукав українців усюди, а ніколи не міг сповнити своїх бажань. На Україну їхати не було ніякої можливости, в моїх розшуках за українцями я ніколи не мав щастя, натрапляв по таборах і по портах на всі національності, крім української. В Гамбурзі мені суджено було другий раз пережити те м и н у л е…
Я перебив йому. Швейцарець давав нетерплячі знаки і показував на годинник. Дійсно, треба було кінчати побачення, доходила північ.
— Я кінчатиму, — кивнув він головою, — завтра ж вам приходити нема чого, бо завтра буде зі мною зовсім зле. Скажу коротко: в Гамбурзі найшли на мене тяжкі дні, я блукав містом без крихти хліба, без нічлігу, обдертий, як останній портовий щур. І от, однієї ночі, як пам’ятаю, була місячна ясна ніч, у дільниці старого порту мені довелось бути свідком дивної події. Ви не повірите: переді мною люди в одягах вісімнадцятого століття спинили кариту, точнісенько таку, як бачите на старовинних штихах[173] і гравюрах, зо шпадами в руках вивели з неї якусь людину, посадили її силоміць у другу кариту і вивезли над море. Я бачив і чув їх розмову, вони говорили по-російськи, згадували Мазепу, добродій боронився як тільки міг, кликав помочі, але нічого не міг зробити. Я поривався йому помогти, але мене вдарили міцно шпадою, і я стратив притомність… Ця ніч була якби продовженням тієї першої візи, так якби друга глава роману, вона в мені ще більше утвердила переконання, що я живу в минулому…
Мені вмить щось майнуло.
— Ви знаєте, що ви бачили, інжиніре? — спитав я.
— Ні, я відчуваю лише…
— Ви бачили дивно реконструйовану сцену арешту Войнаровського, що мав місце в Гамбурзі…
Він посміхнувся і легко кивнув головою. Він знов западав у забуття. Ця розмова виснажила його вкрай. Слова його ставали вривчасті, все менш зв’язкі, голос тихий-тихий.
— Потім мені вдалося… Я виїхав до Франції… В Тулюзі скінчив школу, подався в кольонії… Був в Індокитаю, в Порт-Саїді, в південній Африці, в Дагоме… Там я розбагатів… Там я зустрів таун-тсе… І завжди марив про Україну, шукав, писав, просив найти українців — ні душі не бачив, ніякої звістки… хотів уже їхати — спинила таун-тсе… все пропало… лишилось тільки божевілля… думка докучлива, страшна… я стлів з нею… а я навіть не вмію говорити по-українськи…
173
Штих — різновид гравюри.