#Галябезголови

Побачила Сашка, зупинилася так, наче двері перед хлопцем зачинила. Під’їхав. Дивився на дивну дівчину з цікавістю: звідки до Затятового таку туристку занесло?

— Допомога потрібна? — спитав нарешті.

Лиш головою мотнула, а що то означало — хтозна?!

— А ти тут у справах чи, може, приїхала відпочивати на базу біля озера? — не відступав. — Не зарано? У лісі ще й сніг не зійшов.

Дівчина не відповідала, дивилася на Сашка зацьковано.

— Ви тутешній? — спитала врешті.

— Типу того.

— Знаєте Андрія Івановича Чорнобая?

— А хто ж його у Затятовому не знає?! На його базу відпочинку навіть із-за кордону приїжджають.

— Де він живе? Не підкажете адресу?

Сашко усміхнувся дівчині, бо йому здалося: їй вкрай потрібне щось тепле. Хоча б усмішка.

— Ходімо! Відведу! — сказав упевнено.

І — чхати на зустріч із фермером! Залишив велосипед в ангарі, підхопив кейс і валізу. «Нормально, — переконував сам себе. — Однією дупою на двох стільцях не всидиш, треба обирати головне».

Галя сунула вслід за привітним хлопцем, дивувалася тому простому факту, що і досі у змозі ворушити ногами, бо, здавалося, сили мали покинути її ще вночі, коли брела і брела темним порожнім шляхом, волочила за собою валізу з кейсом і все чекала, коли ж врешті голова піде обертом, сили скінчаться — впаде і помре. Та сили ніяк не вичерпувалися, хоча ноги гуділи, як високовольтні лінії електропередач, голодний шлунок викручувало спазмами, а в голові все звучав голос Юрка. Кричав, наче батогом бив:

— Ти кінчай скиглити, чуєш? Краще кусайся!

— Краще кусайся! — знай шепотіла. — Краще кусайся!

З цими словами під ранок дошкандибала до Затятового і навіть дійшла висновку, що донесли її не ноги, а ті злі слова.

— Чорнобай тобі — хто? — почула голос привітного хлопця.

— Не важливо.

— Не хочеш відповідати?

Мовчала.

— Ти до нього надовго? — хлопець виявився упертим: справжній затятівець.

Галя захитала головою із прикрістю: чому люди такі набридливі?

— Краще скажіть: нам іще довго йти? — запитала.

Хлопець зупинився в самому кінці вулиці імені історика Корочуна. Одразу за нею починався молодий ліс, посеред якого грибами стирчали кілька маєтків, обнесених високими парканами.

— Тут Чорнобаєва база, — хлопець вказав на крайній будинок: двоповерховий дерев’яний зруб з панорамними вікнами і великою відкритою терасою, що їх можна було розгледіти через паркан. Перевів погляд на дівчину: знітилася, наче і гадки не мала, що Чорнобай у таких розкошах живе. Навіть відступила на крок, та за мить зібралася.

— Дякую! Що показали… Що донесли мої речі! — благально дивилася на хлопця, просила його подумки: «Прошу вже, йди! Йди собі…»