Балакучий пакунок

— Зупиніться на хвилинку, — прошепотів Етельред. — Здається, це тут. Зараз я гляну.

Папуга і діти слухняно чекали, поки Етельред нишпорив поміж листям місячної моркви і бурмотів щось собі під ніс.

— Ось вона, — сказав він нарешті. — Я так і знав, що вона десь тут.

При світлі ліхтариків діти побачили квадратний лаз і дротяну решітку поряд із ним. Посвітивши всередину, виявили, що лаз веде у велику й круглу, викладену цеглою, трубу. Просто під лазом стояв стільчик.

— Отак я і вибрався, — похвалився Етельред.

Вони обережно спустилися з манекеном через отвір у трубу. Тут їм рухатися було зручніше, бо тепер можна було присвічувати собі ліхтариками без остраху, що їх побачать. Десь за п’ять хвилин друзі помітили, що тунель полого спускається донизу, і відчули прохолодний вітерець.

— Ми майже на місці, — шепнув Етельред. — Тепер — замріть. Вартові ось тут, за рогом.

Він вивів їх зі стічної труби до великої похмурої темниці, яка до стелі була заповнена старовинними меблями, канделябрами та іншими дивними речами, які можна знайти на горищі. Усе тут покрилося пилом і густим, як чорне мереживо, павутинням. Було холодно і вогко, від чого Пенелопу охопила дріж.

Етельред провів друзів поміж височенними стосами меблів, обвішаних павутиною, до дверей, обережно прочинив їх і визирнув у шпарину.

— Ну, що ж, тепер можна вистромити носа і кинути оком довкола, — нарешті промовив він.

Усі по черзі й собі визирнули крізь шпарину. Трохи далі вниз по коридору виднілися важкі, окуті міддю, двері в арці. Очевидно, вели вони до тієї темниці, де зберігалися великі книги. Перед дверима, нудьгуючи, стирчали двоє василісків — очевидно, вартові. Один гострив дзьобом свої довгі кігті, а другий знічев’я розважався тим, що полум’ям із ніздрів випалював на стіні власні ініціали. Навпроти виднівся пологий коридор, який спускався до рову.

— А тепер, — промовив Етельред, і голос його тремтів від страху й піднесення, — щойно я заманю тих двох у темницю, відразу виставляйте манекен на потрібне місце, а тоді нехай Папуга що-небудь голосно скаже. Я буду знати, що ви готові, ясно?

— Згода, — прошепотіли йому у відповідь.

Пенелопа відчувала, як калатає її серце — мало не вискакує з грудей, — і запитувала себе, чи й усім іншим так само страшно, як їй.

— Добре, — видихнув схвильовано Етельред, — починаємо.

Із цими словами він прочинив двері і вислизнув у коридор, залишивши їх напівпрочиненими. Усі припали до отвору і стежили за Етельредом, а той поправив на собі циліндр і бадьоро та ніби безтурботно пострибав уздовж коридора до вартових, тримаючи під пахвою Пенелопин олівець і записник.

— Агов! — гукнув він вартовим, — прокидайтеся! Сплюхи, а не вартові! Я вже міг би передушити вас обох!

Василіски почули його голос, підстрибнули від несподіванки і виструнчились, а роздивившись хто це, знову стали вільно.