Дім, в якому…

— Ти що? Нам сюди не можна!

Сліпий, не чекаючи запрошення, увійшов.

Стрибунець сів перед закритими дверима навпочіпки. Він здогадувався, навіщо Сліпому знадобився Сивий, і боявся про це думати.

Через якийсь час двері відчинилися. Написи ковзнули набік і з’явилися знову. Стрибунець встав. Сліпий притулився до дверей, таємничо усміхаючись. Під напівприкритими повіками волого плавали невидющі зіниці.

— У тебе буде амулет, — сказав він. — Тільки треба трошки почекати.

Серце Стрибунця підскочило й провалилося кудись у глибину живота. Коліна задрижали.

— Дякую, — прошепотів він ледь чутно. — Дякую тобі.

У темній спальні горів нічник, повернутий дашком до стіни. Сивий нахилився над бляшаною коробкою з відкинутою кришкою. Талісмани від вроків вирячалися на нього скляними зіницями. Камінчики з дірками, ґудзики з монограмами, потемнілі монети й медалі, собачі та котячі ікла, ієрогліфи на мініатюрних, з ніготь завбільшки, осколках і відламках, насінини незнаних рослин, нанизані на нитки. Якби недоліток Пилосос побачив ці скарби, він би, певно, геть знетямився. Там було багато всього, але Сивий не міг вибрати. Він заплющив очі й намацав наздогад.

Крихітне кошеня з пористого каменя. З людським обличчям. Подряпаний від довгого зберігання в коробці, від частого дотикання до інших скарбів. Сивий покрутив його в руках і, хитро усміхнувшись, поклав на клаптичок замші.

Додав корінець, подібний на щурячий хвостик, і кришинку бірюзи. Помилувався своїм витвором, сильно затягнувся й акуратно струсив попіл у середину композиції. Потім склав замшу в маленький мішечок, стягнув його краї та зшив їх нитками.

— Сподіваюся, ти принесеш своєму жовторотому господареві щастя, — з сумнівом сказав він, зваживши на долоні новенький амулет; тоді, відклавши його, зайнявся пошуками шнурка.

Стрибунець сором’язливо м’явся у дверях, не наважуючись увійти. Старшокласник сидів на смугастому матраці, що лежав на підлозі коло великого акваріума, й палив. Його волосся було білим, обличчя майже не відрізнялося кольором від волосся, а пальці — від сигарети. Тільки губи й очі на цьому лиці були живими та мали колір. Рожеві очі з відтінком червоного вина в обрамленні білих вій.

— То це ти хочеш отримати амулет? — запитав Сивий. — Підійди.

Стрибунець підійшов насторожений, аж терпнучи від страху, хоч і знав, що Сивий не підхопиться й не накинеться на нього (навіть якщо така ідея спаде йому на думку), бо не може цього зробити.

Акваріум світився зеленим, у ньому плавали тільки дві рибки, подібні на чорні трикутники. На рогожині перед матрацом стояли склянки з липучим осадом на денцях.

— Нагнися, — сказав Сивий.

Стрибунець присів поряд, і Сивий надягнув йому на шию амулет. Маленький мішечок із сірої замші, розшитий білими нитками.

— У тебе дуже затятий друг, — сказав Сивий. — Затятий і настирливий. Обидві ці риси похвальні, але діють на нерви оточенню. Я не роблю амулетів для малолітків. Тобі пощастило. Ти будеш винятком.