Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— Ура! — заволали вони, заганяючи своїх жертв у куток.
Жертви — Стрибунець і Сліпий — приготувалися до бою. З таким же успіхом вони могли до нього не готуватися. Лавина рук, що гамселили, та ніг, які копали, зі скугиканням наскочила на них, змела, проволочивши по підлозі, а тоді, помотлошивши, відкотилася. Мисливці втікали, розмахуючи трофейними клаптями одягу, стрясаючи повітря пронизливим свистом. Кульгавий Сіамець не встигав за рештою. Коли тупіт затих у глибині коридора, Сліпий піднявся й обтрусився.
— Гм, — сказав він. — Кількісна перевага, як і раніше, на їхньому боці.
Стрибунець, заховавши лице в коліна, промовчав. Сліпий присів поряд із ним.
— Перестань, — попросив він. — Сьогодні їх було вже менше, хіба ти не помітив? Вдалося кому-небудь зацідити?
— Вдалося, — понуро відповів Стрибунець, не підводячи голови. — Але користі від цього все одно ніякої.
— Це тобі так здається, — Сліпий помацав розпухлу щоку й наморщився. — Користь є, — сказав він переконано. — Сьогодні з ними не було Макса, а це про щось та й свідчить.
Стрибунець з цікавістю зиркнув на нього:
— Звідки ти знаєш, котрого з них не було? Вони ж однакові.
— Вони-то однакові, але голоси різні, — пояснив Сліпий. — Макс, вочевидь, побоявся через свою ногу. Тепер їх стало на одного менше, хіба цього мало?
Стрибунець зітхнув:
— Усе одно їх занадто багато на нас двох. Ми їх ніколи не здолаємо.
Сліпий зневажливо фиркнув:
— Ніколи — це занадто довге слово. Ти їх любиш, такі ідіотські слова. Краще подумай про те, що ми сильніші. Просто їх більше. Коли-небудь ми виростемо, і вони пошкодують, що нас доймали.
— Якщо тільки ми доживемо до того часу, — понуро додав Стрибунець. — Бо якщо й далі все буде, як зараз, ми до нього не доживемо.
— Ти песиміст, — сумно сказав Сліпий.
Вони сиділи спина до спини і мовчали. Спалахнула лампочка під стелею. Одна, потім друга. Вухо Стрибунця горіло.
— Помацай, будь ласка, моє вухо, — попросив він. — Воно аж пече.
Сліпий намамрав його плечі, шию і притиснув долоню до вуха. Долоня була холодна, вуху зробилося приємно.
— Придумай що-небудь, Сліпий, — сказав Стрибунець. — Поки ми ще живі.
— Я постараюся.
Сліпий тримав його вухо й думав. Про свою обіцянку Лосеві. «Обіцяй мені за ним наглядати».
Лампочки, скільки їх було, спалахнули всі разом. Коридор освітився.
У спальні під керівництвом Спортсмена хлопці встановлювали на причинені двері таз із водою.
— Упаде, — попередив Пампух. — Вам же на голови і впаде. Або ще хто-небудь зайде перед ними. Так завжди буває.
Пампух сидів на ліжку і няньчив цяпнутий у бійці палець. Палець було цяпнуто об когось зі своїх, відтак настрій у Пампуха був подвійно поганим.
— Не впаде, — відказав Спортсмен. — Усе зроблено на совість.
Зануда зіскочив зі стільця, з осторогою скосивши погляд на таз.
— Класна ідея, люди! Вони заходять — Сліпому — бум! — по маківці! Поки він у відключці, ми ту мамину дитинку хап — і в унітаз головешкою! — Зануда захихотів.
Плаксій, відірвавшись від чищення ножів, пискливо підтримав його з підвіконня.
Вони лягли, кожен на своє ліжко, і приготувалися довго чекати. Таз загрозливо блищав синім боком, нависаючи над порожнечею. Усім було весело.
Усім, крім Горбача. Він був проти таза, як до того був проти здохлого щура в ліжку новачка й собачої какульки в черевику Сліпого. Горбач був гуманістом. Але його ніхто не слухав.
— Ходімо, — сказав Сліпий, підводячись з підлоги. — Бо інакше заснеш просто тут. Я дещо придумав, але не знаю, чи вийде.
Стрибунець неохоче встав, притискаючи плечем хворе вухо. Придумки Сліпого — він це достеменно знав — мало для кого були придатними.
— Якщо ти придумав щось типу того, що ось ми зараз підемо й усіх їх перемордуємо, то я краще тут посплю.
Сліпий не відповів. Він ішов у бік їхньої спальні. Буркочучи і злостячись, Стрибунець поплентався за ним.
— Сигарету б мені зараз…
— Рано тобі ще курити, — не обертаючи голови, озвався Сліпий.
— А як довго луплять новеньких? — Стрибунець наздогнав його й пішов поряд. — Десять разів чи сто? Місяць чи два?
— Один раз або двічі.
Стрибунець аж спіткнувся від обурення.
— Один раз або двічі? Тоді чому мене доймають уже цілу вічність? Я що — особливий?
Сліпий зупинився:
— Звісно. Бо ти не один. З тобою є я, а це вже війна. Ми проти них, вони проти нас. Хіба ти ще не зрозумів?
— Тобто якби не було тебе…
— Ти б давно зробився для них своїм.