Короп по-чорнобильськи
Электронная книга - «Короп по-чорнобильськи». Краткое содержание книги:
- Раніше все було краще. От наприклад: на розі Хрещатика і Прорізної…
- Де?
- Хрещатика і вулиці імені Яші Нухмана, котрий Свердлов… так от, там на розі стояла бочка з чорною ікрою. І тьотя Фаня продавала ікру ложкою. І скільки ж вона тобі на п’ять копійок тої ікри покладе!
А на Євбазі…
- Де?
- На нинішній площі Перемоги, кепеле! Так от, там стояла бочка з червоною ікрою. І тьотя Роза продавала з неї ікру ложкою. І скільки ж вона тобі на п’ять копійок тої ікри покладе! Так ото, дитино, вчись, може ти мені потім скажеш: кому ті бочки заважали, що їх прибрали?
А ось іще один типово єврейський анекдот, котрий потребує вступного коментарю.
У священних книгах євреїв написано: “Не можна їсти ягнячого м’яса, зготовленого з молоком його матері”. Віруючі юдеї потрактували цей запис у такий спосіб, що тримають вдома окремий посуд та начиння для приготування м’ясних та молочних продуктів.
А тепер - оповість. Такий собі Айзек, містечковий єврей-невдаха, не зміг спромогтися ні на що інше, окрім сплодити чотирьох дітей, яких треба було годувати. Тож з відчаю вирішив податись у бандити. Розуму особливого не мав, але сили було вдосталь.
Перед тим, як податися вночі до лісу, через який зазвичай їздили на базар багаті торгівці, Айзек наказав дружині розбудити його над ранок і загорнути в ганчірку найгостріший і найбільший ніж.
За дві години повернувся, клянучи все на світі.
- Що сталося? - занепокоїлася його половина.
- Знову не пощастило! А все через тебе! Я вже надивився, кого я пограбую, ну, отого кульгавого спекулянта Шльому, ти його знаєш. І що? Розгортаю ножа, дивлюсь, а він же молочний!
* * *Наші земляки Ілля Ільф та Євген Петров у одному зі своїх романів цитують класичний анекдот про особливості єврейської комерції.
Помирає старий єврей. Навколо дружина, діти. Помираючий шепоче:
- Саро, жінко моя, ти де?
- Тут я, тут.
- Двойро, доню моя, і ти тут?
- Тут я, тату, тут.
- Янкель, синку, ти де?
- Ось-о я, тату!
- А Беня, брат твій, теж тут?
- Тут, тут…
- А Хайка, невісточка кохана?
- Тут я, тату.
Помираючий з останніх сил вигукує:
- А хто ж тоді в лавці лишився?
В 60-і роки ХХ століття анонімні дотепники переробили- і дуже вдало - останню фразу помираючого єврея на: “А хто ж тоді біля синхрофазотрону залишився?”.
* * *Під час наших досліджень ми не могли не звернути увагу на одну цікаву особливість єврейського менталітету, а саме - ставлення цього народу до смерті. Навряд чи ще який-небудь етнос створив стільки анекдотів на цю трагічну, серйозну тему. І що характерно - це не класичний чорний гумор, це все та ж суто єврейська манера іронізувати над усім, а щонайбільше - над собою. Можливо, так склалося тому, що переважна більшість євреїв і досі вважає, що після смерті їм гарантоване місце в раю. Для цього достатньо виконувати всі 684 заповіді юдейського релігійно-морального кодексу “Шулхан Арух”. Ну, всі, звичайно, не виходить, 300 штук туди-сюди, але хіба Всевишній такий прискіпливий, що буде кожного перевіряти? Про що ви кажете!
Тож можна спокійно жартувати, прощаючись із цим світом.
Перед смертю старий єврей просить подати йому склянку чаю з двома ложками цукру. Родичі приносять, старий з превеликим задоволенням випиває і каже:
- Хоч перед смертю, але зробив те, про що мріяв усе життя!
Родичі вражені:
- Як? Ви ж були не найбідніший єврей у нашому містечку! То невже ви не могли дозволити собі випити склянку нормального солодкого чаю?
- Ой, слухайте, вдома мені було шкода цукру, а в гостях я насипав його стільки, що мене нудило.
* * *У довоєнних Спичинцях помер ну дуже літній єврей. Рідня приходить на пошту аби дати телеграму родичам до Бердичева. Оскільки родина небагата, а видатки на похорон нависли над головою важелезною каменюкою, практичні дітки одразу увімкнули режим жорсткої економії. Тому телеграма виглядала так: “Ізя все”.
Через два дні з Бердичева приходить відповідь: “Ой!”.
Певно, там режим економії був ще жорсткішим.
* * *Помер заможній київський єврей-фабрикант. Нотаріус зачитує родичам заповіт:
- Моїй коханій доньці Риві заповідаю фабрику, будинок на Деміївці і двісті тисяч рублів у банку. Моїй єдиній онуці Фірочці заповідаю дачу на Караваївці і сто тисяч рублів у банку. Мій зять Шмуль дуже просив, згадати в заповіті і про нього. Згадую. Шмулику, привіт!
* * *Коли в 60-х роках минулого століття в СРСР злетіли з посад один за одним кілька шефів КДБ, як завжди, без пояснень для загалу, народ придумав свою анекдотичну версію, мовляв, і Сєров, і Шелепін, і Семичастний позбулися роботи, а дехто й голови за те, що не виконали найважливішого партійного завдання: дізнатися, хто ж, врешті решт, складає анекдоти.