Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— І що з того? І що з того, що трохи зимнаво? Та ж коли б я навіть цю ніч мала пізніше в ліжку відлежати, то я все одно не завернула б тепер до хати… Хіба… хіба ти зробив би це, Данку?

— Як тепер… на наших очах… спаде зоря з неба, то буде знак… що нас чекає велике щастя, — ворожить Данко.

А Дарка думає: „Якби це мала правда бути… то зараз посипалося б звізд, як граду. Така… я щаслива тепер…"

Вони обійшли вже раз весь сад і завертають вдруге.

— А якби так ця ніч мала ніколи не скінчитись… ані цей сад не мав би межі, ви… пішли б зі мною?..

— Так.

— Всюди, Дарко? Навіть, якби ми вже мали ніколи додому не вернутись?

— Я не знаю, чи й тоді… — вже вагається Дарчина готовність. Перед очі появляється та зухвала дівчина з книжки, що то сама світ об'їхала, і Дарка каже вже певно:

— Так, навіть тоді…

Але тепер Данко хотів би щось інше знати:

— Чому так, Дарко?

Чому? Чому? Хто ж це може знати. Зрештою, може, й є десь хтось такий, що знає, але Дарка не знає. І Данко не допитується вже. Він просить:

— Ви ще ніколи не звертались до мене по імені… Скажіть тепер… о, дуже прошу, скажіть тепер мені „Данку"…

Він задержує її в ході, бере обіруч за рамена, перехиляє її голову взад і грозить жартома:

— Скажіть… бо…

Нехай уже раз станеться те, що мусить статись. І Дарка згортає всю свою самопевність, всю розлиту по цілому серцю сердечність до Данка докупки й каже йому найкраще слово над словами:

— Данку… мій Данку.

Він пускає її з своїх рамен, а сам аж подається взад від горячі, що вдарила на нього від цих слів.

— Від сьогодні „ти" аж до кінця життя… так? Так, Дарко? Тільки про це не має ніхто-ніхто знати… Ти… ти… Дарка… — любується він тепер тим словом, що його „винайшла" вона.

Їхні уста вже так близько себе, що дихають з одного струмочка повітря, але він знечев'я пускає її руки: думки його вже знову не при ній.

— О, цього року, татко казав, запишуся вже до державної музичної школи… А потім… Може, Відень навіть… Прецінь, можу там мешкати зразу в маминого брата так, як Ляля…

Дарку це все анітрохи не турбує, крім того „Відня", але не хоче чужим думкам дозволити пірвати його за собою і питається тільки, щоб пригадати йому свою приявність:

— Скажи мені, на чому легше вчитись грати: на скрипці чи фортепіяні?

— О, річ певна, що на скрипці без порівняння трудніше вивчитись добре грати… Фортепіян що? Вистане техніку опанувати. А це можна й без слуху.

Дарчина увага аж присідає: що? що? До фортепіяну не конче слуху? Але він пригадує собі щось знову інше:

— Моя жінка мусить вміти на фортепіяні грати…

— Якось то буде, — потішає його в дусі Дарка. Тепер марево фортепіяну блідне в її очах, як місяць. Вже якось ми дамо собі раду з тією технікою, коли можна при цьому без слуху обійтися.