Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Хоч вуйко хотів би, щоб вона чулася в його товаристві якнайкраще. Забігає коло Дарки то з одної, то з другої сторони. Аж злостить.

— А ку-ку? — хочеться покривитись вуйкові.

Дарка посилає очі від одної пари до другої, третьої, четвертої і всіх питає:

— Ти щасливий цього вечора? Ти вдоволена? Не хочеш, щоб щось змінилося? Щоб коло тебе хтось інший сидів?

І всюди дістає одну й ту саму відповідь: так, ми вдоволені тим, що є. Тільки, як стає перед Улянича очі, ті заперечують: ні, ні, ні…

Улянич, Дмитре, — питають Дарчині очі, — де болить? Софійка винна? Вона? Та переставлена картка? Так, Дмитре?

Та на співчуття й сердечні запити нема місця в цьому ярмарковому гаморі. Промови, переклики, дотепи й співи змітають усе, як повінь. По вечері вся ця повінь людських голосів знову заливає вітальню. Розпливається по кутках ста відногами, клекоче, гудить. А все по двоє. Все парами. Роззухвалені, свавільні, молоді. Дарка сновигається від одної пари до другої, нікому не потрібно третього. Навіть там, де троє, не потрібно четвертого, нового.

Празький трохи що не стелиться перед Софійкою своїми широкими, як брама, грудьми. Його заборча рука за спинкою Софійчиного крісла ось-ось діткнеться її плечей.

Ляля забилася в найтемніший куток зі Стефком і тільки, як перепелиця скиглінням, так вона сміхом, дає про себе знати.

А Данко?

Данко передав Орисю теплій опіці Улянича, а сам стоїть на дверях, як вартовий, — мовчазний, скупчений, одинокий.

Дарка мусить добре комбінувати, щоб не наткнутись на вуйка, висмикнутися якось з-під рук Орисьці та обдурити Костика. Нарешті кривульками… кривульками й добилася до входових дверей вітальні.

— Вам… не подобається забава? Чого ви такі… такі якісь задумані?

— Мені не подобається те… що ви такі сьогодні від самого початку… такі „зайняті", що не маєте часу на два слова для мене…

Що це? Люди добрі, що це? Заздрість? Докори? О, тричі будьте благословенні, докори, і вшестеро благословенна будь, заздросте, що родиш ті докори.

Сині очі такі сумні, такі кохані в своєму терпінні, що хочеться взяти їх у долоні й гасити ними свою спрагу, як джерельною водою.

— Я не могла… інакше… бо забава в нашім домі… А до того… я думала, що вам приємніше… з Ориською… Вона так гарно співає…

Маленька жіночка робиться захланна: хоче все, все відразу знати. Він ще замало досвідчений, щоб впізнати підступ.

— Ну і що з того, що співає? Ви думаєте, що як хтось має голос, то вже… все?

Смішака! Власне, що вона, Дарка, так ніколи не думала!

Данко несподівано зачерпує з іншого ведра думок.

— Дивіться, які вони всі залюблені… панна Софійка…

Дарка дивиться: рука Празького вже от-от торкнеться плеча Софійки. А лиця їх так близько коло себе, що межа поміж ними не ширша за нитку. Навіть Ориська й та кокоче коло Костика, як курка коло яйця (де би Улянич дівся?), хоч той бавиться нею, це ж видно, як песятем. Дарка оглядає Ориську й віднаходить ще один „тайних хід" в її душі, про який досі не знала: їй однаково, хто коло неї Данко чи Костик. Щоб тільки хлопець у штанах.