Битi є. Макар
- Автор: Дашвар Люко
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1282-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Битi є. Макар». Краткое содержание книги:
— Здається, плитку забула вимкнути, — трясеться.
Усе кинув, ту Надю в автівку й аж на Троєщину. І недарма. Таки легковажна баба електричну плиту не вимкнула.
Макар не ремствував. Макар пив нову радість — своє мати, ходити над ним, як над дитинкою. Врешті повірив: не наснилося. Оці стіни, швачки, сивий Іван Маркович Гурман, геть непотрібний охоронець Пилипенко біля воріт, машинки швейні, сарафани — оце все його, Сашка Макарова, що він родом із південного Миколаєва. А кажуть, звичайному не пробитися. Фігня! Кебу треба мати. Якщо мізки на місці, музика не заважає… Нані-на-ні-на… Відволікався. Пробував уявити Нані в офісі батька. Чи, приміром, у її власному дивакуватому домі в Процеві… Та — ні. Її там не було. Вона виникала посеред трав чи біля води. Йшла столичною гамірною вулицею чи здіймала куряву на околичній ґрунтівці. Макар раптом усвідомив: він бачить Нані тільки тоді, коли над її головою не дах — небо… «Нані-на-ні-на… Повітря… Хіба я збрехав, коли сказав, що люблю її?» Борю обережно мордував: чим Новаковський живе? Невже тільки справами? А особисте?.. Та Боря старанно уникав розмов про приватне життя Новаковського. Тільки й сказав, що дружина шефа була грузинкою, що померла десять років тому, що Нані з батьком щоліта літають до родичів у Грузію. От і нині… Нещодавно повернулися…
— Ти про справу краще думай! Не жарти… — бурчав.
— А я тільки про справу й думаю, — чи то відповідав Рудю, чи то наказував собі механік, і замість фабрики перед очі з’являлася Марта. І не стояла ж, ні! Лежала на постелі, до себе манила. «Круто! — дивувався механік. — Останнім часом і без Ченової травиці все виходить. Сила волі таки мобілізує… Певно, я сильний».
Нані малювала дивного білявого хлопця. Миті на набережній вистачило, аби запам’ятати найдрібніші риси його обличчя. Та не це було визначальним. Вона запам’ятала більше — його експресію, почуття… У них не було фальшу. Ні, вона не мучилася над тим спеціально. Навпаки… Білий папір чекав чергового архітектурного ескізу. Нані відкривала альбом, окреслювала простір вертикалями… Упевнено домальовувала ризаліт — вона саме билася над тим, щоби логічно вбудувати його в різні архітектурні стилі. «Сіни»! Вона іронічно називала ризаліт сіньми, без яких не уявляла справжньої затишної оселі. Олівець зависав над ескізом — тарілка чужопланетян над Землею, що ті саме в роздумах: трощити цю планету на фіг чи все ж таки спробувати поспілкуватися, — торкався паперу. Поряд із чіткими лініями Нані малювала… очі. Замислювалася. Його очі випромінювали зухвальство і відчайдушний смуток. Чого більше? Брови констатували — більше смутку. Вуста… Тремтячі. Як намалювати тремтячі вуста? Олівець спотикався, ковзав…
Вона й давніше довірялася відчуттям миті. І донині перевіряла здатність архітектури бути логічним продовженням власних емоцій. На ескізах поряд із будинками, хатами, палацами виникали — осінній лист, дирижаблі, розкидані, поламані скрипки чи пагорб, що він більше скидався на величезного переляканого захеканого собаку: пузом до землі. А чи просто — сльози. Нані не бачила архітектури без настроїв навколишнього світу. Вони сповивали ескіз, та ніколи не виступали на перший план. Ситуація, активне тло — не більше.
Та цього разу все було інакше. Будинки з сіньми блякли, поступалися простором засмученим очам, що Нані малювала їх знову і знову.
Як дивно! Він сказав, двадцять сьомого квітня. Білі крокуси… Було. Та чому Нані ні того дня, ні пізніше не помічала погляду цих засмучених очей? Від них же — шквал почуттів. Як не побачила, мала би відчути… Вона завжди відчуває… людей. Ось тато… Їй не треба татових слів: вона відчуває його неймовірну, трагічну любов, у якій намертво злилися ніжність, туга за Анукою, страх за неї. А чи Боря… Батьки дружили, вони з дитинства поряд. Нані зі шкільної лави знала: Боря безнадійно і приречено закоханий… І до тата працювати пішов, аби постійно бути поряд із нею. Нані ніколи не прожене Борю, Нані ніколи не скаже йому: «Так…»
— О! Саня Макаров, — безпристрасно констатував сумний журавель. Він заїхав у київську квартиру Новаковських, щоби везти Нані в Проців. Натрапив поглядом на малюнок в альбомі.