У вогні

— Піто, якби я запропонувала тобі втекти з округу разом зі мною, ти б погодився?

Піта зупинився й узяв мене за руку. Йому не довелося зазирати мені в обличчя, аби впевнитися, що я кажу серйозно.

— Залежно від твоїх мотивів.

— Я не переконала президента Снігоу. В Окрузі 8 — повстання. Отож нам слід чимшвидше забиратися геть, — випалила я.

— Під «ми» ти маєш на увазі тільки тебе й мене? Хто ще піде з нами? — спитав Піта.

— Моя родина. Твоя також, якщо захочуть. Можливо, ще Геймітч, — відповіла я.

— А Гейл? — спитав Піта.

— Я не знаю. Здається, в нього інші плани.

Піта похитав головою і сумно мені всміхнувся.

— Авжеж, у нього інші плани. Певна річ, Катніс, я піду з тобою.

В моїй душі зажевріла надія.

— Підеш?

— Так. Але я не думаю, що підеш ти, — сказав він.

Я висмикнула руку.

— Тоді ти не знаєш мене. Готуйся. Зволікати нам не можна.

Я рушила геть, але Піта не відставав.

— Катніс, — гукнув Піта.

Я не стишила кроку. Якщо він вважає, що моя ідея нездала, то я не хочу нічого про це чути, бо інших ідей у мене немає.

— Катніс, стривай!

Я буцнула зі стежки замерзлу грудку брудного снігу й почекала на Піту. Від вугільного пилу навіть сніг здавався бридким.

— Якщо хочеш, я справді втечу з тобою. Але мені здається, нам варто спершу обговорити це з Геймітчем. Аби переконатися, що наш учинок не завдасть тільки більшої шкоди.

Раптом Піта підвів голову.

— А це що таке?

Я задерла підборіддя. Я була така заклопотана власними переживаннями, що навіть не зауважила — з площі лине дивний гамір. Свист, удар, дивний звук, наче всі одночасно затамували подих.

— Ходімо швидше, — мовив Піта, ураз спохмурнівши — невідомо чому. Не уявляю, що то за звуки, що відбувається на площі. А Піта, схоже, приготувався до найгіршого.

Коли ми дісталися площі, стало очевидно, що там щось коїться, але натовп був надто щільний — нічого не видно. Піта заліз на коробки, які стояли попід стіною цукерні, подав мені руку і, поки я намагалася залізти до нього, уже пробігав очима площу. На півдорозі, ще я не видерлась нагору, він перегородив мені шлях.

— Злазь. І тікай мерщій! — прошепотів він, але голос його був твердий і наполегливий.

— Що таке? — я силкувалася залізти на коробки.

— Катніс, іди додому! Присягаюся, за хвилину я тебе наздожену! — промовив він.

На площі точно коїться щось жахливе. Я висмикнула руку і почала пробиватися крізь натовп. Люди бачили мене, впізнавали — і лякалися. Чиїсь руки намагалися мене відштовхнути. Зусібіч линули стишені голоси:

— Дівчино, забирайся.

— Зробиш тільки гірше.

— Чого ти хочеш домогтися? Щоб його вбили?

Але в цю мить моє серце калатало так швидко і несамовито, що я заледве розрізняла слова. Я знала одне: те, що відбувається в центрі площі, призначене саме для моїх очей. Коли я нарешті продерлася крізь натовп, виявилося, що права. І Піта був правий. І голоси теж були праві.