Листя землі. Том 1

І вихолодало небо, і падав сніг багато днів, і хотілося Опанасові крізь завивання вітру вчути, як дзеленьчить дзвоник під дугою, але не дзвенів дзвоник, і ніхто не заглядав у помістя, бо замело дороги снігами великими. І був день, коли лазню топили і міняли білизну та рушники по всім домі, а ввечері простирадла на ліжку солодко хрустіли, бо вміла Уляна крохмалити, як ніхто, і праль двірських навчила. І читати книжку при світлі свічки, поставленої турботливою ключницею біля узголів'я постелі, здавалося нікчемним заняттям, і дивився він у книжку, а слухав ніч, бо сказала Уляна, що не піде сьогодні на свій хутір — замети високі, за крок нічого не видко, таке віє, таке січе, а помиється в лазні і поробить ще роботу в домі, свята ідуть і гостей за собою ведуть, і всьому треба лад дати. І, з лазні прийшовши, ганяла прислужниць, змушуючи до роботи, а коли геть стемніло, сама ще довго бродила по кімнатах з гасовою лампою, і Опанас уже в ліжку чув її ходу в далеких кімнатах, на краю дому, що з'єднував критою терасою з флігельком, де кімната Уляни. А глибокої ночі, коли він уже дрімав за книжкою, з упертою надією не дмухаючи на свічку, що догоряла, Опанас знову вчув її ходу все ближче до його спальні. І двері владно, без стуку відчинилися, і вже на порозі стояла вона, схожа на примару, у довгому чорному кобеняку з відлогою. А коли відкинула відлогу і розпахнула поли кобеняка, наче крила, відкрилося, що Уляна в самій сорочці і з розпущеним волоссям, геть така, якою Опанас бачив її крізь шибку вікна біля дзеркала на початку осені. «Погасіть свічку, Опанасе Михайловичу!» — тільки й мовила вона, а він дмухав на свічку і не міг ніяк задмухати вогник, раптом забракло сили. Вона засміялася уже десь зовсім поруч, біля ліжка, і свічка погасла.

І ніхто його так не любив ні до того, ні після, і все своє життя вій згадуватиме ту їхню першу ніч, хоч буде ще багато ночей, і згадуватиме в холодних, обережних обіймах єдиної баронесової дочки з її прибутковими будинками у Києві, з її лугами і чорноземами, з її досконалою французькою, набутою у Смольному інституті благородних дівчат, і Уляну ніхто так не любив досі, Нестор з нею був надто стриманий опісля їхньої першої стрічі в Страхоліссі, і радощі земного кохання вона відкрила для себе уперше.

А ще пам'ятна їм обом була та перша ніч любощів, бо вовки підійшли під самісінький дім і до ранку погрозливо гули в саду, за сніговими заметами, і тулилася злякана Уляна до Опанаса. Уранці, коли пан вийшов у їдальню пити чай, ключниця звично стояла біля крісла його, наче й не було ночі. І мовив Опанас: «Сідай, Уляно, до столу і пий чай зі мною, і обідай зі мною, відтепер ти мені не чужа». І сіла вона до столу, і відтоді пила чай і обідала за одним столом з паном, коли гостей не було в домі. І ще сказав Опанас: «Куплю я хату твою на хуторі для економії, а ти з дітьми та матір'ю переселяйся у флігель», і мовила йому на те Уляна: «Дітей я заберу у флігель, а хати не продам, бо поки маю свій куток — я вільна. І ще повернуся я на хутір, бо я лише одна з квіток, яку ви, Опанасе Михайловичу, зірвали мимохідь, а ви людина молода, і попереду у вас ще багато таких квітів буде». І хоч заперечував Опанас гаряче, але потай дивувався правдивості Уляниних слів.