Поцілунок Лева
- Автор: Яворский Михаил Андреевич
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Літературна агенція «Піраміда»
- ISBN: 966-8522-64-8
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поцілунок Лева». Краткое содержание книги:
Війна очима головного героя далеко не така, якою описують її підручники з історії. Боротьба маленької людини - ось про що ця книжка, боротьба за життя, за волю, за завтрашній день, за проміння, яким сонце кожного ранку цілує її обличчя.
Решта хуліганів поквапились на допомогу колезі. Перину тягали хто-куди, поки не розірвали, тільки хмара пуху здійнялася. Тієї миті продавець відчинив крамницю із середини. Побачивши хмару пуху, він спробував зачинити двері, та надто пізно. Хулігани вже вклинилися і ну протискатися до крамниці. Я й собі штовхнувся і влетів відразу за хуліганами, які вже порядкували за прилавком серед пляшок.
Я завагався. Тим часом продавець вліз на ящик і репетував, що розкрадання державного майна карається двадцятьма роками ув’язнення.
- Геть! Геть! - кричав він - Крамницю зачинено!
- Стули писок, ошусте, - відрубав хтось. - Не бзди, і тобі на чорний ринок залишиться.
Я досі вагався. Однак уявивши, як піду додому з порожніми руками, я схопив із полиці пляшку горілки. Як звір, якого веде запах здобичі, я роззирнувся, взяв ще одну пляшку й запхав до бокової кишені.
З відчуттям жару в животі, я попрямував за хуліганами, які проштовхувалися крізь натовп. Вони змінили тактику: тепер вони були на боці закону, кричали, що йдуть викликати міліцію.
Люди неохоче розступалися і пропускали їх.
Виборсавшись з юрби, я почувався гордим. Повертаючи за ріг, я озирнувся і побачив довгу, громіздку чергу трудящих, що марно сподівалися дістати бодай пляшчину горілки.
«Не бійтеся негідників або злих -рано чи пізно з них спаде машкара.
Бійтеся людей доброї волі, які звернули на оманливий шлях -вони у згоді зі своїм сумлінням і бажають добра...
Та, на жаль, вдаються до хибних засобів».
Абат Ґаліані (1770)
ДВЕРІ ДИРЕКТОРСЬКОГО КАБІНЕТУ ВІДЧИНЕНО ДЛЯ МЕНЕ
Після дзвінка вчитель вручив мені записку: «З’явитися до директора сьогодні, 12 січня, о десятій годині». Це означало за годину. Годину в формальному розумінні, але довшою набагато в дійсності, бо наші уроки історії завжди здавалися набагато довшими, ніж мали би бути. Іноді вони тягнулися безконечно, гейби сторіччя, з яких та історія складалася.
Дорогою до директорського кабінету я не відчував ані впевненості у собі, ані пригнічення. Якби мене викликали до попереднього директора, я б точно знав, що нічого доброго чекати не варто. Ото була злісна звірюка, йому б тільки когось принизити або покарати без жодних на те підстав.
Натомість наша теперішня директорка, товариш Валерія Боц-ва, була жінкою зі смаком. Вона була непохитною й владною, але не жорстокою. Іноді мені здавалося, що вона сестра-близнючка св. Терези, подобу якої я часто бачив серед ікон у церкві св. Юра.
Я не міг пригадати нічого такого, за що мене могли б викликати до директора.
Тихенько постукав, сподіваючись, що з якоїсь причини її не буде в кабінеті. На жаль, я відразу ж почув її владний голос: «Заходітє!»
Заходячи до кабінету, я відчував, як тремтять мої ноги.
Директорка стояла за величезним, новим дубовим столом. Не зводячи з мене очей, вона запросила мене сісти. Вона також сіла. Я сподівався, що тепер вона скаже, чого мене викликала, але вона мовчки оглядала мене. Я й собі уважно на неї дивився з виразом поваги.
Оце вперше я бачив нашу директорку так зблизька.
Коротка стрижка - це зрозуміло: більшість, як у нас казали, «східнячок» мали коротке волосся на знак того, що вони активно розбудовують комунізм. Однак тепер я помітив, що волосся в неї тоненьке-претоненьке - кожна волосинка, здавалось, росла окремо, стирчала, як голки в дикобраза. Губи мала тонкі, кутиками донизу, з чіткими, гейби олівцем проведеними контурами, а від того її рот виглядав так владно, як у довоєнного директора.
Нарешті, звівши брови, вона сказала:
- У мене про тебе дуже хороші відгуки. Можеш пишатися собою.
Вона змовкла, щоб дати мені час оцінити комплімент.
- Спасибі, товаришу директор, - відповів я, не знаючи, що сказати, ніяковіючи, бо щось мені підказувало, що похвала директорки може бути небезпечнішою, ніж догана.
- Учителі кажуть, - продовжила вона, - що ти активіст, один із найрозумніших у класі, відмінник із більшості предметів, зокрема з фізики й математики. Ти - приклад для інших. Нам потрібні такі люди - майбутні вчені. Від тебе залежить майбутнє комунізму.
Вона говорила повільно, кожне слово звучало, як крок солдата, останнє речення повторила, наголосивши на ньому. Мені лестило, що від мене залежить майбутнє комунізму. І хоч тоді я ще не знав, яке мені дадуть завдання, я тішився, що директор Боцва була така впевнена в мені. її віра в мої здібності розпалювала мій ентузіазм на майбутнє. Я вдоволено усміхнувся, уявивши себе в майбутньому за столом, таким, як-от у неї або й більшим.