Вінценосні розпутниці
- Автор: Микитась Василь Лазарович
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01302-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вінценосні розпутниці». Краткое содержание книги:
***
«…Историю Екатерины II нельзя читать при дамах», — сказал когда-то Александр Герцен. История высокопрестольного разврата содержит страницы о «деянии» Екатерины І, Анны Иоанновны, Елизаветы Петровны и других венценосных, которые превосходят всяческое воображение… Недаром XVIII век часто называют «бабским». Автор этой книги доктор филологических наук, профессор В. Л. Микитась на основе малоизвестных источников освещает теневую жизнь престолопосадниц, которые через свою ненасытную похотливость разбазаривали государственную казну, обогащая своих многочисленных фаворитов и любовников, доканывали в имперской России трудовой народ, в том числе — и украинский.
Між іншим, сучасники помітили, що всі спальні Катерини під час поїздки на Україну та в Крим були хитромудро збудовані за єдиним зразком. Біля її величного ліжка обов’язково висіло велике дзеркало, яке могло вільно підніматися та опускатися, а за ним стояло ліжко Дмитрієва-Мамонова…
До Києва Катерина II прибула 29 січня 1787 року. Гї зустрічали «батьки міста», генерал-губернаторство на чолі з П. Румянцевим, свита всіляких князів і графів з дружинами, дипломатичні посланники з Польщі, Німеччини, Австрії, Франції, Швейцарії і навіть з Америки, що прибули до Києва раніше. Гриміли гарматні салюти, ревли ревом дзвони Софії, Лаври, всіх інших монастирів і церков Києва, лилася патока солодких орацій. «Боже мій! — не без іронії занотував у спогадах французький принц де Лінь. — Яка метушня! Скільки діамантів, золота, кавалерій і стрічок! Скільки ланцюжків, чалм і червоних ковпаків, обшитих хутрами і з гострими верхами, що їх носили лезгинці… Двадцять архімандритів (попів. — В. М.) з бородами майже до колін…»
Як і Єлизаветі Петрівні, імператриці від Києво-Могилянської академії було піднесено велику віршову «Оду на всевожделенное и всерадостное пребытие Ея императорского величества, великия государыни Екатерины Вторая, самодержицы Всероссийская, в древнейший и первый российских князей престольный град Киев». Написана вона була цілком пристойною російською мовою під явним впливом одописання Прокоповича, Ломоносова, Державіна та інших поетів. У ній переважають загальні роздуми про велич держави і народу, про героїчні перемоги «Российской силы» на суші й на морі над бусурманами, висловлюється впевненість, що «кровавый Марс» уже не посміє «обнажать свой алчный меч» на православний люд. Є там і бароккові фрази про «кастальські гаї», «Сінайські гори», «лютість Борея», «росския пруды».
Про самий приїзд «самодержицы» у древній Київ-град говориться аж наприкінці панегірика. Зокрема, про бажане сподівання на матеріальну підмогу «российской Паллады» академії йдеться у таких словах
Шістдесятирічна монархиня зі своїми фрейлінами, статс-дамами й, зрозуміло, двадцятидворічним «дійсним камергером» Дмитрієвим-Мамоновим зупинилася в палаці намісника. Три місяці раювала вона в ілюмінованому Києві, три місяці для панства було безперервне свято, три місяці сяк-так перебивалося трудове населення, якого все більше і більше торкався повсюдний голод 1786–1787 pp. А салютні гармати ревли, калатали дзвони, гриміла музика бал-маскарадів, влаштовувалися звані обіди, «царствені» прийоми, лилося річками вино і словесна каламуть вірнопідданих. «Всемудрейшая» після амурних ночей забавлялася грою в карти, лото, шахи, ба навіть у більярд; відвідувала Софійський собор, Києво-Печерську лавру та деякі інші монастирі, де милостиво підставляла руку для всепідданішого цілування.
На прийомі місцевого дворянства його Київський «предводитель» В. Капніст так по-лакейському висловлював подяку цариці за відвідання України: «Ваше императорское величество вожделенным в сей край пришествием дополняете все несчетные милости, коими вы осчастливили его. Мы, падая к стопам вашего величества, приносим за то нашу всеподданнейшую благодарность и просим быть удостоверенною о неизреченной радости, с которою мы видели вас, нашу благотворительницу, в отечестве нашем». Ще б пак, адже тільки Капністи ощасливлені були на Полтавщині містечком Обухівка та понад 6 000 кріпаків.
У Києві Катерина II «пожалувала» коронному маршалові Польщі графові Мнішеку, одруженому на небозі короля Станіслава Понятовського, табакерку зі своїм портретом вартістю 6 500 карбованців; за сумнівні заслуги нагородила орденом св. великомучениці Катерини і його дружину княгиню Мнішек, а також статс-даму, небогу і коханку Потьомкіна графиню Браницьку, — певне, «за любов і вітчизну»; митрополитові піднесла прикрашений діамантами хрест. Прислузі австрійського посла графа Кобенцеля одміряла 2 500 червінців, а якомусь майорові наказала відпустити 1 000 карбованців тільки за те, що той привіз молодому — «досить гарному, без освіти і розумом недалекому» Дмитрієву-Мамонову польський орден Білого Орла. Про які-небудь подвиги того «розумом недалекого» мазунчика російської цариці-розпутниці історія не згадує.