Вінценосні розпутниці
- Автор: Микитась Василь Лазарович
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01302-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вінценосні розпутниці». Краткое содержание книги:
***
«…Историю Екатерины II нельзя читать при дамах», — сказал когда-то Александр Герцен. История высокопрестольного разврата содержит страницы о «деянии» Екатерины І, Анны Иоанновны, Елизаветы Петровны и других венценосных, которые превосходят всяческое воображение… Недаром XVIII век часто называют «бабским». Автор этой книги доктор филологических наук, профессор В. Л. Микитась на основе малоизвестных источников освещает теневую жизнь престолопосадниц, которые через свою ненасытную похотливость разбазаривали государственную казну, обогащая своих многочисленных фаворитов и любовников, доканывали в имперской России трудовой народ, в том числе — и украинский.
Вже говорилося, першим почав плюндрувати Запорозьку Січ Петро І після шведської навали. Скориставшись тим, що частина старшин і козацтва були на боці Мазепи, якого до 1709 р. підтримував і сам цар, він послав регулярні війська і зруйнував січові укріплення. Та була й інша, найголовніша для царизму, причина позбавитися Запорозької Січі — цього незгасного вогнища антифеодальної боротьби у Російській імперії. В одній царській грамоті прямо говорилося, що непокірні запорожці є «бунтовщиками» й тому підлягають «гневу и достойны быть казни и разорения». З цими канібальськими мріями царизм ніколи не розлучався. На запитання Катерини II, чого хочуть запорожці, Потьомкін категорично заявив, що їх не можна вже більше «терпіти», бо вони «крепко расшатались» й, мовляв, ніякої вже користі «отечеству»(?) не приносять. Царизм розпорядився долею тих, які так багато приносили користі імперії, були надійним форпостом охорони її причорноморських кордонів, й це одразу знайшло відгук в одній із народних пісень.
Незабаром, у квітні місяці 1775 p., придворна рада за велінням Катерини II приймає таємне рішення знищити Запорозьку Січ військовою силою.
Про нечувану підлість цариці, сенаторів, генералів, інших «орлов»-чиновників сказано в одному історичному вірші, що став народною піснею: «Ой під городом Єлисаветом много фрлов ізліталось».
Варто зазначити, що від царських генералів, високопоставлених чиновників, «панів-сенаторів» не відставала й частина генеральної старшини. Вона також плела павутиння таємної зради і виношувала підлі плани, подумки міряючи запорозьку землю для привласнення. В одному із творів про це так говориться:
Імена царського генерала Текелія, як і «батька-отамана» Калнишевського та «святого отця» — козацького духівника в народній творчості згадуються досить часто, і не випадково. Передислоковуючися із Дунаю на Волгу для придушення селянської війни під проводом Пугачова, перша армія генерала П. Текелія дійшла до кордонів Запорожжя. Тут генерал отримав наказ Катерини II підійти непомітно до Січі, зайняти^навколо неї укріплення і знищити її, що й було ретельно виконано на початку червня 1775 р. Служака-генерал недаремно старався, адже ще перед тим він отримав від Катерини II 3 160 десятин землі на Україні, а за зруйнування Січі додатково 2 565 десятин із поневоленими селянами і козаками. Під час цієї варварської акції козацтво висловлювало тверду позицію захиститися від царських військ, дати рішучу відсіч та «зняти з пліч» голову генералові. Вони просили Калнишевського:
Але Петро Калнишевський і запорозький козацький архімандрит Володимир розраяли, мотивуючи тим, що і у «москалів» — царських солдат, і у козаків «одна кров християнська», тому її «грішно проливати». І, як відомо, жорстоко поплатилися за свою гуманність. У пісні «Світ великий…» йдеться про те, що царські «доблесні орли» увесь козацький «запас одбирали», генерали й офіцери пограбували церкву — «Та беруть срібло, та беруть злото, військової свічі», а також почесні військові регалії, всю артилерію і боєприпаси; загарбали вони і військовий архів, розігнали запорожців.