Українська дивізія «Галичина»

Досягаємо хребта височини. Мабуть, ми врятувалися. Сідаємо перепочити і оглядаємося назад. Бачимо велетенське, жахливе, у своїй повній жорстокости красі, зрошене кров'ю, поле бою, що простягається на кілометри. Серед ясного дня видно всі деталі наче на долоні. Там село, де відпочивав командуючий генерал. Там мочарі, місце прориву, залізничий насип. Там два ворожі танки. Далі - ворожа батерія артилерії, а збоку зенітки стріляють по наших лавах. Від вибухів земля прискає, як фонтани води. На наших очах смерть жне свої жнива. Горять хати, - і куди не глянеш, - наші вози й автомобілі. Залишені, погорілі або догоряють. Поміж ними бігають або спокійно пасуться, ніби й нічого не сталося, наші вірні друзі - коні. Деякі в упряжці, інші ще запряжені до возів. Над ними доля також не милосердиться. Багато з них важко поранені, то дриґають ногами, то знову підносять голови. Праворуч у Золочеві у сонячному сяйві купається церква. Бракує тільки гомону дзвонів - співу смерти…

Потік нашого вояцтва пливе далі на захід. Вояки сподіваються зустріти свої лінії. Ще одне розчарування, їх нема. Весь фронт у відступі. Щоб його наздогнати, треба маршувати, маршувати і ще раз маршувати. Нестерпна спека, ятраться рани, опухають ноги. Зацілілі села здаються нам оазами на цій спустошеній пустині. Треба поспішати. Нас зустрічають перелякані селяни. Зупиняємося коло повної холодної води криниці. Який це цілющий бальзам!

Розтягаємося у довгу шеренгу, маршуючи крізь тихі ліси. Спереду рушничні постріли. Ворог постійно заступає нам шлях або наскакує з боків. Один відділ, який маршує окремо, попадає під Гологорами у ворожу засідку. Вся група гине, а між ними командир корпусу. На якійсь галявині зустрічаємо наших вояків із розбитими черепами. Всюди небезпека. Всюди смерть. Короткий відпочинок. Я засипаю. Один з друзів будить мене. Мені не хочеться вставати. Якийсь доброволець приносить мені наказ негайно з'явитися до командира корпусу. Встаю, шукаю, не знаходжу. Він уже давно не живе. Вірний стрілець. Тільки підступом він міг спонукати мене до маршу. Хто лишається, той гине. Перед нами високий горб. На голому вершку видніє тригонометричний пункт. Видно далеко навкруги. На тлі чудового краєвиду видно всюди відступаючі рештки. Короткий відпочинок в ярку. Уже минуло кілька годин, як ми вирвалися з кітла. Раптово - приголомшливий гук! Кілька залитих кров'ю вояків. Недалеко, майстерно замаскований танк, стріляє прямою наводкою. Розскакуємося. Криємось. Звідусюди стріляє ворожа артилерія. Обходимо пробоїни від вибухів. Несподівано перед нами з'являються наші бронетранспортери. В наступному селі наша моторизована піхота. Це - задні частини фронту у відступі. Ми вже не самі, з нами добре озброєні друзі. Але надто рано ця втіха. У них дуже мало амуніції і пального. Вони у відступі. Нам залишається тільки маршувати, маршувати, маршувати. Хто лишиться, потрапить у ворожі руки. Ми ще не врятували свого життя. Не скоро встановиться фронт. Не швидко опинимося за ним. Без перепочинку, без затримки маршуємо цілими днями і ночами без теплої страви. Літунські нальоти тривають вдень і вночі. Ми на краю своїх сил. Тіло відмовляє послуху розумові. Безнадійність, непевність. Минаємо старі знайомі міста гарного Передкарпаття - Стрий, Дрогобич, Самбір. Ми нарешті добилися до своєї мети. Перший збірний пункт в карпатській долині біля лісничівки в селі Спас. Перед нами ще одно, останнє зусилля - перехід через Карпати.