Сильмариліон

Перед брамами Валмара Мелкор припав до ніг Манве і благав прощення, присягаючись, що, коли би його зробили бодай найнікчемнішим представником вільних народів Валінору, він би допомагав валарам у їхній роботі, головно ж — у зціленні ран світу, які колись завдав він сам. Ніенна підтримала його благання; та Мандос мовчав.

Тоді Манве подарував Мелкорові прощення; втім, валари поки що не могли дозволити, щоби він уникнув їхнього пильного зору, тому примусили бунтівника жити в межах брам Валмара. Проте в той час усі слова й учинки Мелкора були вдавано чесними, а валари та елдари мали користь із його допомоги і порад, якщо прагнули їх одержати; тож незабаром він отримав-таки дозвіл вільно пересуватися землею, і Манве здалося, ніби Мелкор зцілився від зла. Бо ж Манве був вільний од зла і не міг осягнути його, а також пам’ятав, що на початку, в думці Ілуватара, Мелкор був рівний йому самому; тому він не прозирнув до глибин Мелкорове серце і не збагнув, що любов навіки полишила його. Та не так легко було обдурити Улмо, і Тулкас стискав кулаки щоразу, як розминався з Мелкором, своїм недругом; адже якщо Тулкаса важко було розгнівити, то він так само важко і забував про скоєне. Та обоє вони скорилися рішенню Манве, позаяк тим, котрі хочуть захищати владу від бунту, самим бунтувати не велено.

Тож глибоко в душі Мелкор найбільше ненавидів елдарів: і тому, що вони були гарні та радісні, й тому, що вбачав у них причину вивищення валарів і власного падіння. А відтак іще переконливіше вдавав любов та прагнув дружби й запропонував їм прислужитися знаннями і працею в будь-якому їхньому величному діянні. Ваньяри ставилися до Мелкора з підозрою, бо мешкали у світлі Дерев і були цілком задоволені; на телерів він сам не вельми зважав, гадаючи, що вони маловартісні — надто слабкі інструменти, щоби ними можна було скористатися для здійснення його задумів. А от нолдори захопилися таємними знаннями, які він зміг розкрити їм; і декотрі дослухалися до слів, яких найкраще би зовсім не чули. Згодом Мелкор навіть стверджував, нібито Феанор потай перейняв у нього чимало вмінь і нібито він напучував ельфа щодо найвидатніших його творінь; але була то лжа, до якої бунтівний вала удався через пожадливість і заздрість, бо жоден із елдаліе ніколи не ненавидів Мелкора так, як ненавидів його Феанор, син Фінве, який уперше назвав його Морґотом; і хоч як сильно він заплутався в тенетах Мелкорової злоби, спрямованої на валарів, проте жодного разу не бесідував із ним і не прислухався до його порад. Феанора вів тільки вогонь власного серця, він завжди працював швидко і самотужки; не просив допомоги чи поради в жодного мешканця Аману, ні поважного, ні непримітного, хіба що — та й то до пори до часу — в Неарданель Мудрої, своєї дружини.