Сильмариліон
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: АСТРОЛЯБІЯ
- ISBN: 978-966-8657-24-5
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сильмариліон». Краткое содержание книги:
Ця книга — легендарна провісниця Володаря Перстенів — пропонує нам цілісну міфологічну історію майстерно вифантазуваного, але такого реалістичного світу Середзем’я. Стрункий і взаємопов’язаний кодекс, у якому йдеться про епічну боротьбу між добром і злом, становлять окремі твори: Айнуліндале — міф про Творення світу, про виникнення Зла та причини Падіння; Валаквента — картина ієрархії божественних сил, зображення їхньої вдачі та ролі у Творінні; Квента Сильмариліон — історія повстання Феанора та його роду проти богів, вигнання повстанців із Валінору та їхнє повернення до Середзем’я, а також безнадійної, незважаючи на жертовну мужність, війни з великим Ворогом за Сильмарили — досконалі коштовності, що їх виготовив Феанор, а викрав Морґот; Акаллабет розповідає про падіння великого острівного королівства Нуменор наприкінці Другої Епохи, а сказання Про Перстені Влади подає короткий огляд величних подій Третьої Епохи, насамперед — перебіг Війни за Перстень.
Отож, Мелкор, дізнавшись, що його підступи викрито, заховався і кочував із одного місця в інше, мовби хмара в узгір’ї; і намарно Тулкас шукав його. Тоді валінорському народові здалося, наче світло Дерев потьмяніло, а тіні всього, що підносилося із землі, стали в ту пору довшими та густішими, ніж до того.
Розповідають, що певний час у Валінорі не чули й не бачили Мелкора, аж раптом він прийшов до Форменоса і, стоячи перед дверима, заговорив до Феанора. Удавав друга, наводячи тому хитрі докази, та схиляв до колишніх думок про втечу з валарських тенет; він казав:
— Узри правдивість усього, що я мовив, і несправедливість вигнання. Та коли серце Феанорове і дотепер таке саме вільне і сміливе, як ті його слова, сказані в Тіріоні, тоді я допоможу йому, завівши далеко від цієї тісної землі. Чи ж я не вала? Ба навіть більше ніж ті, хто гордо сидить у Валімарі; і я завжди був другом нолдорів, найвправнішого та найвідважнішого народу Арди.
А серце Феанорове все ще ятрило те приниження, якого він зазнав перед Мандосом, і він мовчки дивився на Мелкора, розмірковуючи, чи й справді йому зараз можна вірити аж так, аби спокуситися його сприянням утечі. Та, розуміючи, що Феанор вагається, і знаючи, що Сильмарили полонили його серце, Мелкор, урешті, промовив:
— Ось твердиня під пильною охороною; та невже ти гадаєш, ніби Сильмарили, доки вони в межах валарських володінь, убезпечить якась там скарбниця?
Проте ці хитрощі обернулися супроти самого Мелкора; слова його досягли сокровенних глибин і розпалили значно бурхливіший пломінь, аніж він сподівався; Феанор зміряв Мелкора поглядом, який, пропаливши привабливу зовнішність і протнувши покрови духу, вгледів у ньому непогамовне жадання заволодіти Коштовностями. Тоді ненависть перемогла Феанорів страх, і він прокляв Мелкора, і наказав йому йти геть, мовивши:
— Забирайся геть од моєї брами, ти, тюремний вороне Мандоса!
І він захряснув двері своєї оселі просто перед носом у наймогутнішого з усіх мешканців Еа.
Після цього посоромлений Мелкор відступив, адже на нього чигала небезпека, й він розумів, що час помсти ще попереду; та серце його почорніло від гніву. А Фінве діймав неабиякий страх, і він поспіхом вирядив гінців до Манве у Валмар.
І от валари, налякані подовженням тіней, сиділи на раді перед брамами, коли прибули гінці з Форменоса. Тієї ж миті Ороме і Тулкас зірвалися на ноги, та щойно вони розпочали гонитву, прибули посланці з Елдамару, сповістивши, що Мелкор утік через Калакір’ю, а ельфи з пагорба Туни бачили, як він, розлючений, промайнув, мовби грозова хмара. Вони казали, ніби звідти Мелкор повернув на північ, бо телери з Алквалонде бачили, як його тінь пролинула повз їхню гавань у напрямку до Араману.
Отак Мелкор полишив Валінор, і на якийсь час Два Дерева знову засяяли, не затьмарювані, і земля наповнилася світлом. Одначе даремно шукали валари вістей про ворога; і, мовби зависла віддалік хмара, яка на крилах неквапного холодного вітру спинається все вище й вище, сумнів отруював радість усіх мешканців Аману: вони жахалися невідь-якого лиха, що могло надлетіти кожної миті.
Розділ VIII. Про затьмарення Валінору
Коли Манве почув, яким шляхом утік Мелкор, йому стало цілком очевидно, що той прагне повернутися до колишніх укріплень на півночі Середзем’я; тож Ороме й Тулкас якомога хутчіш подались у північному напрямку, щоби наздогнати його. Та по той бік телерських берегів, у незаселених пустках, які простягалися біля Криги, вони не знайшли ні сліду Мелкора, ні чутки про нього. Відтак уздовж північних кордонів Аману було подвоєно сторожу; та дарма; перш ніж переслідувачі рушили в путь, Мелкор повернув назад і потайки пробрався далеко на південь. Адже він усе ще був одним із валарів, міг змінювати форму чи ходити неприкритим, як і решта братства; проте незабаром йому судилося втратити цю здатність навіки.
Так, непомічений, він, урешті, дістався до темної округи Аватар. То був вузький клаптик суші на південь від Затоки Елдамару, при східнім узніжжі Пелорів, довгі та похмурі береги простягалися далеко на південь, безпросвітні та недосліджені. Там, поміж стрімкими гірськими кручами та холодним чорним морем, слалися найтемніші й найгустіші у світі тіні; й там, в Аватарі, під покровом таємниці та невідомості, оселилась Унґоліанта. Елдари не відали, звідки вона взялася; та декотрі казали, ніби у прадавні віки, коли Мелкор уперше заздрісно поглянув униз на Королівство Манве, її породила темрява, що огортає Арду, й ніби спершу Унґоліанта була однією з тих, кого бунтівний вала навернув до себе на службу. Проте вона зреклася свого Повелителя, бажаючи бути господинею власної пожадливості, загарбуючи все собі, щоби наситити внутрішню порожнечу; тож, рятуючись од валарських нападів і мисливців Ороме, вона втекла на південь, бо її вороги завжди пильнували північ, а на південь тривалий час не зважали. Звідтіль Унґоліанта підповзла до світла Благословенного Краю; вона-бо жадала світла та ненавиділа його водночас.