Життя, Всесвіт і все суще
- Автор: Адамс Дуглас Ноэль
- Серия: Путівник по Галактиці для космотуристів #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Іван Яндола
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Життя, Всесвіт і все суще». Краткое содержание книги:
Проте, на жаль, коли ось-ось мали отримати довгожданий результат, Землю знищили кораблі вогонів, космічного племені, які розчищали шлях для прокладення гіперпросторової магістралі. Врятувалися тільки двоє землян. Артура Дента в останню мить урятував від загибелі його приятель Форд Префект, який, хоч і жив у англійському містечку Гілдфорд, але насправді був вихідцем з дальньої околиці Галактики. Завдяки суперздібностям Префекта їх підбирає космічний корабель «Золоте серце», в якому мандрує колишній президент Галактики Зафод Біблброкс разом із своєю супутницею, колишньою землянкою Трилліан. їм прислужує робот Марвін, меланхолік, що перебуває у стані хронічної депресії. Зазнавши багатьох карколомних пригод і побувавши в усіх кінцях Галактики, Артур Дент на машині часу попадає на Землю за два мільйони років до того, як вона буде знищена вогонами…
— Чув новину? — спитала вона.
— Ууууіій-ах! — вирвалося у Зіпо Білброкса 5 х 10 У Восьмому Ступені, і щоб достеменно знати, чому він так простогнав, вам би треба було бути там присутнім. На інфоілюзійній стрічці цього нічого не було і все награно лише за переказами сучасників.
— Нє-а, — додав він, коли те, що змушувало його ууууіійа-ах-ахкать, уже припинилося. Він засовався, підставляючи своє тіло під перші промені третього і найбільшого з трьох первісних сонць планети Водь, яке тільки-но стало визирати із-за найкрасивішого у всьому Всесвіті виднокраю, і зараз небеса осяялися променями, які були найпотужнішим джерелом засмаглості в усьому світі.
Запашний бриз приблукав з-над спокійного моря, потинявся над пляжем і знов повернувся до моря, роздумуючи, куди б його ще поткнутися. Враз йому забаглося знову прилинути на берег, але за мить він крутнувся і повіявся в морську далечінь.
— Сподіваюся, що новина не є хорошою, — пробурмотів Зіпо Білброкс 5 х 10 у Восьмому Ступені,— бо інакше я її не витримаю.
— Сьогодні був виконаний твій вирок щодо Кріккіту, — піднесено мовила дівчина. У піднесеному тоні для цієї елементарної інформації потреби не було, та все ж вона сказала це саме таким тоном, бо таким був сьогоднішній день. — Це я почула по радіо, — пояснила вона, — коли ходила до яхти по олію.
— Угу, — буркнув Зіпо і знову опустив голову на діамантовий пісок.
— Дещо сталося, — докинула вона.
— Мммм?
— Як тільки замкнули кокон з часотягучки, — сказала вона і на мить припинила втирати есенцію квалактину, — один кріккітський крейсер, що зник невідомо де і вважався загиблим, таки справді був невідомо де. Він об'явився і спробував був захопити Ключ.
Зіпо рвучко перевернувся і сів на піску.
— Що-що?
— Та все гаразд, — сказала вона таким голосом, який би зупинив навіть Великий Вибух. — Як повідомили, сталася коротка битва. Ключ, а також крейсер були розкладені на атоми і розвіяні на всі просторо-часові боки. Судячи з усього, вони щезли навіки.
Усміхнувшись, вона видавила собі на пучки ще кілька крапель квалактинської есенції. Заспокоєний, Зіпо знову розлігся на піску.
— Зроби оте, що ти робила хвилину чи дві тому, — промуркотів він.
— Оце? — спитала вона.
— Та, ні, ні,— сказав він, — оте. Вона спробувала знову.
— Так? — спитала вона.
— Ууууіій-ах!
І знов, вам би там бути.
З моря знову прилинув запашний бриз.
По пляжу ходив чарівник, але його послуг тут не потребував ніхто.
Розділ 14
— На світі немає нічого, що могло б бути втраченим назавжди, окрім Чалезмського собору, — промовив Слартібартфаст, миготливе полум'я свічки, яку робот-кельнер поривався винести, червоно висвічувало його обличчя.
— Якого собору? — здивовано перепитав Артур.
— Собору в Чалезмі,— повторив Слартібартфаст. — То було тоді, коли я займався дослідженнями на замовлення Руху за Реальний Час, коли…
— Якого руху? — знову спитав Артур здивовано.
Старий помовчав, збираючись з думками, щоб притьмом довершити свою оповідку. Ковзаючи по просторово-часових матрицях та напустивши на себе одночасно послужливий і понурий вигляд, робот-кельнер цапнув свічку і виніс її. Їм принесли рахунок, вони плідно посперечалися про те, скільки було порцій равіолі і скільки вони випили пляшок вина і, як усвідомлював Артур, успішно вивели корабель із суб'єктивної орбіти на паркову орбіту незнайомої планети. І тепер кельнеру хотілося дограти свою роль у цій грі і закрити бістро.
— Вам усе стане зрозумілим, — сказав Слартібартфаст.
— Коли?
— За хвилину. Слухайте. Потоки часу зараз страшенно забруднені. В них плаває всяка мерзота, на кшталт уламків від корабельних аварій, і дедалі більше того мотлоху попадає назад до фізичного світу. Через завихрення в просторово-часовім континуумі.
— Чував, чував, — сказав Артур.
— Послухай, так куди ж ми летимо? — спитав Форд, нетерпляче відсовуючи від столу свого стільця. — Бо мені страх як хочеться туди попасти.
— Ми летимо, — повільним і розміреним голосом пояснив Слартібартфаст, — щоб випередити кріккітянських військових роботів і не дати їм захопити ті частини Ключа, які їм конче потрібні для того, щоб, відімкнувши; випустити їхню планету Кріккіт із часотягучого кокона та визволити своїх біснуватих Повелителів та решту армії роботів.
— Ти ж говорив про якусь вечірку, — сказав Форд.
— Так, — відповів Слартібартфаст і понурив голову.