Країна снігу (збірка)

— А як же ресторан?

— В ньому господарює законна дружина.

— Сміхота! Законна дружина господарює в ресторані коханки!

— Іншої ради не було. Адже ресторан уже був готовий для відкриття. От дружина й переселилася сюди з дітьми.

— А їхній колишній дім?

— Ніби бабусю там залишили. Вони селяни, та чоловік любить погуляти. Цікава людина.

— Гультяй? Мабуть, уже підтоптаний?

— Та ні, молодий, років тридцяти двох-трьох.

— А хіба Кікую старша за дружину?

— Ні, однакового віку, обом по двадцять сім.

— Ресторан названо на честь Кікую? Дружина не заперечувала?

— Не годиться ж міняти готову вивіску.

Сімамура запнув вилоги кімоно, а Комако підвелася й зачинила вікно.

— Кікую знала все про вас. Це вона мені сказала, що ви приїхали.

— Я бачив, як вона приходила в контору прощатися.

— Вона вам що-небудь казала?

— Нічого.

— Ви розумієте, що діється в мене на душі?

Комако розсунула щойно зачинені сьодзі й сіла на підвіконня. За якусь хвилю Сімамура озвався:

— Тут зорі не такі, як у Токіо. Вони наче висять у порожнечі.

— Тільки не сьогодні. Бо місяць занадто яскравий… Цього року страх скільки снігу насипало.

— Кажуть, і поїзди часто не ходили.

— Ага, аж страшно було. Та й автомашини почали їздити на місяць пізніше, ніж звичайно, аж у травні. Пам’ятаєте крамницю на лижній станції? Так там снігова лавина провалила дах. Будинок двоповерховий, внизу начебто ніхто нічого не помітив. Тільки шум якийсь почули, думали, пацюки вовтузяться на кухні. Дивляться — ніяких пацюків, а на другому поверсі снігом вибило віконниці. Зсунувся лише верхній шар снігу, але й про це радіо розголосило повсюди. Лижники злякалися, й носа сюди більше не потикали. Я теж вирішила, що не стану більше на лижі, ще наприкінці минулого року їх збулася. Однак разів два-три з гори спускалась… Я змінилась?

— Де ти була, коли померла вчителька музики?

— Чого вас це турбує? В усякому разі, в лютому я ждала вас тут.

— Чому ж ти не написала мені з портового міста?

— Не могла! Не могла писати жалюгідні листи, які б вам не страшно було показати своїй дружині. А брехати не хочу, бо боюсь комусь завдати клопоту.

Комако говорила швидко, різко. Сімамура мовчав.

— Може б, ви світло загасили? Он скільки комашні налетіло…

Місяць сяяв так яскраво, що було видно звивини жінчиних вух. Проникаючи глибоко в татамі, місячне сяйво забарвлювало їх у бліді, холодні тони.

Губи Комако були гладкі, як згорнута кільцем п’явка.

— Ні, не треба! Пустіть мене додому.

— А ти анітрохи не змінилася. — Сімамура підвів голову й зблизька глянув на овальне, трохи опукле обличчя Комако.

— Всі кажуть, ніби я не змінилася, відколи приїхала сюди сімнадцятирічною. Певно, тому, що живу весь час однаково.